Стентон вирішив повернути Фідлера до теми, яка цікавила його насамперед. 

— І що ж такого збіса цікавого в цій історії? — запитав він. 

— Зараз розповім, — відповів той, нахиляючись трохи ближче, а тоді витер з губ пивну піну і відкинув з чола пасмо масного волосся. — Та жінка — справжнісінька відьма, кажу вам, і це таки справді збіса цікаво. Я бачив її у камері ще до того, як поліція почала кидатися на все, що рухається. Вона майже лиса, на голові тільки коротка щетина, крізь яку видно витатуюваний номер. Руки-ноги також усі в наколках. Жахлива любительська робота: лише ніж і чорнило, мабуть. Це ж боляче, певно, просто страх. Та й узагалі вона, таке враження, проти болю нічого не має. Є в мене один інформатор у центральній тюрмі, то він каже, що у неї все тіло в шрамах. І всюди наколки — навіть на шахні, прости Господи. І це жінка. Біла жінка з наколками на шахні. Вражає, ні? 

Стентона почуте й справді вразило, хоч і не з тих причин, які могли спасти на думку Фідлерові. Татуйованих жінок він бачив на своєму віку чимало; в армії круті дівчата частенько робили собі тату, але щоб отак, по цілому тілі… Та ще й любительські, ножем та чорнилом? І шрами? Гай-гай, якщо ті нові хроносити взагалі завдали собі клопоту шукати агента, котрий легко вписався б у світ 1914-го, то вибір усе одно зробили доволі дивний. 

Що ж це за світ такий, з якого прибула та жінка? Тепер це цікавило його ще більше. 

Фідлер замовив собі ще одне пиво, а з пляшки, яку поставив перед ним Стентон, знову наповнив чарку. На склі зосталися масні відбитки пальців. Стентонові впало в око, що й комір сорочки у нього був далеко не першої свіжості. Ще кілька тижнів тому цей чоловік вів колонку в респектабельній щоденній газеті й міг оплачувати телефон, а тепер явно економив навіть на гарячій воді для прання й умивання. Справді, часи наставали скрутні. Не мине й місяця, як він скотиться до справдешньої нужди, розсудив Стентон. Зрештою, пив колишній журналіст так, наче той місяць уже минув. 

— Та жінка, схоже, якась іноземка чи щось таке, — квапливо повів далі Фідлер, бо конче не хотів утрачати доступу до пляшки. — Можливо, англійка, хоча говорила й німецькою. Але такою дивною, утятою німецькою, казав мій інформатор, пересипаною вельми специфічними російськими слівцями. 

— Знаєте, де її тепер тримають? — поцікавився Стентон. 

— Ну, вже не в каталажці. У неї ж стріляли, ви пам’ятаєте. А потім вона була в дуже кепському стані: отруєння крові, ясна річ. Так часто вбиває насправді не куля… Думаю, я міг би щось розвідати, порозпитувати, кого треба. Але така робота дорого коштує…