Залишивши в номері багаж, Стентон спустився вниз і відразу ж узявся до діла. Після перестрілки на даху універмагу з його товаришем по мандрах у часі минув уже майже місяць, і слід давно прохолов. 

Від «Кемпіньскі» він поїхав візником прямо у центральну міську бібліотеку, де збирався розпочати пошуки: спробувати знайти якісь новини про пораненого стрільця у підшивці газет за минулий місяць. Старий дідівський спосіб; ще якихось півтора місяця тому Стентон кляв би відсутність інтернету, тепер же про нього навіть не згадав. Став уже людиною початку двадцятого століття. Що ж, давно пора, особливо з огляду на те, що йшов він цим шляхом уже вдруге. 

У добре організованому й упорядкованому бібліотечному архіві слід знайшовся доволі швидко; таємничого стрільця, якого виявили на даху універмагу «Вертгайм», де він намагався, очевидно, врятувати кайзера, але нарвався на кулю сам, згадували в різних більших і менших газетних статтях частенько. Щоправда, відомостей про нього містилося там зовсім не густо, окрім хіба того факту, що то був ніякий не охоронець, та про це Стентон, звісно, здогадався вже й сам. Хай там як, а одну доволі несподівану для себе річ він таки з’ясував. Репортер, який укладав найпершу статтю про цю подію, виходив з припущення, що на даху підстрелили чоловіка. З подальших повідомлень випливало, одначе, що то була жінка. Отже, наступне покоління хроноситів вирішило відрядити назад у минуле агента-жінку. Зрештою, а що тут аж такого дивного? У своєму двадцять першому столітті Стентон і сам знав чимало жінок-військових, які не поступалися чоловікам абсолютно ні в чому. А проте без задньої думки відразу припустив, що ті інші сліди у стамбульському погребі залишив чоловік із ногою меншого розміру. Видно, так уже пройнявся мисленням постедвардіанської доби, що думка про офіцера сил спеціального призначення жіночої статі йому й до голови не прийшла. 

Бернадет, наприклад, це сповнило б непідробним захватом. 

Зеленоока ірландка й далі частенько гостювала у нього в думках — непрохано, неждано-негадано. 

Сумував Стентон за нею просто страшенно і зраду на карб їй не ставив. Знав, що в неї не було вибору. Бо ж як могла вона повірити у його історію? А як міг він отак геть по-дурному взяти й усе розповісти? Звісно ж, був п’яний і закоханий — поєднання вельми небезпечне, спроможне кому завгодно потьмарити розум. Але у будь-якому разі панувати над собою треба було краще. У його історію не повірить ніхто на світі. 

Хоча ні, є все ж таки одна людина, яка охоче повірить. Ще одна жінка.