Треба знайти чоловіка, якого він підстрелив на даху універмагу. 

43 

43 

Стентон вирішив, що візьме квиток на завтрашній ранковий потяг до Берліна. 

Повертатися туди, звісно, ризиковано. Поліція, певна річ, далі на нього полює і має фотографії — і з його документів, і зроблені під час сутички біля штаб-квартири СДПН. Не кажучи вже про детальний опис від Бернадет. 

З іншого боку, невідомо, чи німецька влада аж так уже горить бажанням його спіймати. У газетах про вродливих молодих ірландок чи самотніх убивць з Британії не згадували ані півсловом, це Стентон помітив, тож поліція, очевидно, цю частину розслідування не афішувала. Тим часом репресії проти німецьких лібералів, соціалістів та профспілкових діячів не припинялися. 

Поліція та армія далі використовували розслідування як привід для зведення давніх рахунків, тому несподівана поява справжнього винуватця, до того ж — іноземця, який діяв сам-один, зіпсувала б їм усю забаву. Стентон припускав, що навіть якби поліція його знайшла, то про це мало хто дізнався б. 

Тільки-от у здатності поліції його знайти він мав великі сумніви. Легенда і документи в нього дуже надійні, а мандрувати під чужим іменем йому доводилося й раніше, і то за обставин набагато складніших. У Берліні він принаймні зовні не видаватиметься такою білою вороною, як у горах між Пакистаном та Афганістаном. 

З часу свого від’їзду з Берліна Стентон так і ходив у вбранні, поцупленому у готелі поблизу вокзалу, тож день у Константинополі провів у пошуках гардеробу, який відповідав би образу Людвіґа Дрехслера. Цивільного, але витриманого у військовому стилі: спортивний піджак-блейзер, тісні штани кавалерійського крою. Придбав також монокль зі звичайним скельцем, хтозна-чому страшенно модний серед німецького офіцерства у ті часи. Навіть якби йому трапилося наштовхнутися випадково на британських офіцерів, з якими він зіткнувся того першого у 1914-му ранку, ті навряд чи зуміли б упізнати його за таким-от ретельно вибудуваним прусським фасадом. На додачу, говорити Стентон старався лише німецькою. 

Того вечора він знову сидів у «Східному барі» готелю «Пера-палац». За цієї нагоди пив уже шнапс і не відмовлявся від сигарет, що їх пропонував бармен. Якщо той і помітив якусь схожість між оцим німецьким юнкером, який смалив наче швець, і колишнім британським офіцером, який сидів на тому ж самому місці на два місяці раніше, то взнаки не дав і не обмовився ані словом. 

Наступного ранку Стентон знову поїхав на вокзал Сіркеджі й сів у потяг до Берліна. 

Коли вагон рушив і вокзал зостався позаду, він замислився на мить, чи не сумує, бува, за МакКласкі. Стара професорка так тішилася, коли вони сиділи разом в купе, перебирала солодощі та цигарки, яких тоді накупила, наперед смакуючи найбільшу пригоду свого життя. Але ні. За нею він не сумував. Шкодував лише, що вона так підло вкрала у нього щастя і не дала йому щезнути з часу разом із Кессі, Тессою і Біллом. Якби була нагода, він би знову без зайвих роздумів вижбурнув її з потяга на те каміння.