Даруйте, що я в свою прегарну історію вставив цей коментар, з філософського боку, знаю, небездоганний. Але дозвольте мені, старому, обміркувати все пережите, хай навіть думки мої ще не сформувалися як слід; і хоч я служив у поліції, та все-таки намагаюся бути людиною, а не віслюком.

Минулого року і, звісно, знов у неділю, я мав на виклик одного католицького священика відвідати кантональну лікарню. Це було напередодні мого виходу на пенсію, в останні дні моєї службової діяльності; власне, справи вже перебрав мій наступник, не Генці — йому, на щастя, не вдалося досягти цього, незважаючи на його Готтінгер, — а чоловік небуденний і сумлінний, по-цивільному людяний, що на такій посаді тільки можна вітати.

Мені зателефонували просто додому. Я погодився приїхати, бо йшлося про важливе повідомлення: його хотіла зробити якась жінка, що вмирає в лікарні. Такі випадки в нас трапляються часто. Я виїхав сонячного, проте холодного грудневого дня. Все навкруг було голе, похмуре, невтішне. Наше місто в такі хвилини важко стерпіти, А тут ще й дивись, як умирає людина! Тож я понуро пройшовся кілька разів парком навколо «Ешбахерської Арфи», перше ніж зважився таки зайти до будинку. Пані Шрот, терапевтична клініка, приватне відділення. Палата виходила вікнами в парк. В ній було повно квітів — троянд, гладіолусів. Крізь вікна з напівспущеними фіранками на підлогу падало скісне сонячне проміння. Біля вікна сидів дебелий пастор із грубим червоним обличчям і сивою кудлатою бородою, а в ліжку лежала старенька жіночка із зморщеним личком, ріденькими, білими як молоко косами, неймовірно тендітна і — це видно було з усього — страшенно багата. Коло ліжка стояв якийсь складний апарат, мабуть, медичний прилад, до нього з-під ковдри тяглося безліч гумових рурок. Прилад потребував уважного контролю медичної сестри; тож через певні перерви вона заходила до палати, мовчазна й уважна, і тоді нам доводилось уривати розмову, — цю обставину треба зазначити наперед.

Я привітався. Стара подивилася на мене уважно й дуже спокійно.

Обличчя в неї було немовби вощане, неприродне, але ще напрочуд сповнене життя. Хоча вона тримала в жовтих поморщених пальцях чорну книжечку з золотим обрізом, певне, молитовник, важко було повірити, що ця жінка незабаром помре, таку незламну життєву силу випромінювала вона, попри всі рурки, що повзли з-під її ковдри.

Пастор не підвівся з місця. Порухом руки, величним і водночас незграбним, він показав мені на стілець коло ліжка.

— Сідайте, — сказав пастор, і коли я сів, од вікна, де проти сонця вимальовувалася його дебела постать, знову почувся його бас: — Пані Шрот, розкажіть панові все, що вам треба розповісти. Об одинадцятій почнемо вас соборувати.