Пані Шрот усміхнулася. Їй дуже прикро, що довелося мене потурбувати, ґречно почала вона дуже тихим, але напрочуд виразним, навіть бадьорим голосом.

— То для мене ніякий не клопіт, — збрехав я, переконаний, що бабця має намір пожертвувати гроші на небагатих поліцейських чи щось подібне.

Історія, яку вона хоче мені розповісти, почала стара, зовсім дріб’язкова, невинна, такі випадки, либонь, часто трапляються в багатьох родинах, та ще й не раз, тому вона геть забула за неї, але тепер, перед дверима вічності, під час своєї останньої сповіді згадала, цілком випадково, бо саме перед тим приходила онука її єдиного хрещеника з квітами, в червоній сукенці, — а патер Бек чогось розхвилювався і почав вимагати, щоб вона неодмінно розказала цю історію мені, тільки навіщо, адже все вже давно минулося, та коли його превелебність вважає...

— Розповідайте, пані Шрот, — почувся глибокий бас од вікна. — Розповідайте.

У міських церквах задзвонили на кінець казання; дзвін лунав глухо, здалеку. Ну, вона спробує. І стара, скільки ще мала сили, пустилася торохтіти. Давненько вже вона нічого не розповідала, хіба що Емілеві, її синові від першого чоловіка, та потім Еміль помер од сухот, тут не було ніякої ради. Тепер він був би оце такий, як я, чи скорше такий, як патер Бек; та вона уявить собі, що я її син, і патер Бек теж, а вже після Еміля знайшовся Марк, однак він через три дні помер, бо народився завчасно, шестимісячний, і лікар Гоблер сказав, що то для бідолашного тільки на краще.

Така плутана балаканина тривала ще довго.

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте, — мовив басом пастор, нерухомо сидячи біля вікна. Час від часу він, наче Мойсей, погладжував правицею пелехату сиву бороду, женучи теплу хвилю часникового духу. — Незабаром треба соборуватися.

Нараз обличчя в старої набрало гордого, справді аристократичного виразу, навіть трохи підвелася голівка, очі заблискотіли. Її дівоче прізвище — Штенцлі, освідчила стара, дід її був полковник Штенцлі, під час сепаратної війни він командував відступом на Ешольцмат, а її сестра побралася з полковником Штюссі, в першу світову війну він входив до складу Цюріхського генерального штабу, був на «ти» з генералом Ульріхом Віллесом і особисто знайомий з кайзером Вільгельмом, про це я, мабуть, уже чув.

— Авжеж, — знуджено мовив я, — певна річ.

«Яке мені діло до старого Віллеса й кайзера Вільгельма, — думав я. — Кажи вже мерщій про свою духівницю. Якби хоч можна було закурити! Маленька сигара «Зюрдік» була б дуже доречна, пахощі джунглів трохи притлумили б дух лікарні й часнику».