Одразу по смерті чоловіка, покійного Галюзера, теревенила тим часом стара далі, вона побралася зі Шротом, тепер теж покійним. Тоді він був у них за шофера й садівника і взагалі порав усю роботу, яку в великому старому домі найкраще справувати чоловікові, приміром, топив груби, лагодив віконниці тощо, і хоч сестра начебто не заперечувала і навіть приїхала в Кур на весілля, та, звісно, той шлюб її обурював, вона знає напевне, але сестра й знаку не подала, знов-таки їй на злість. Отак вона стала пані Шрот.

Стара зітхнула. Десь у коридорі медичні сестри співали різдвяних пісень. Трохи послухавши їх, стара заговорила знову:

— Так, у нас із моїм любим небіжчиком був справді гармонійний шлюб, хоча йому, може, й важче було, ніж я собі уявляю. Покійний Альбертик мав двадцять три роки, коли ми побралися, він народивсь якраз у дев’ятисотому році, — а мені вже сповнилося п’ятдесят п’ять. Та для нього, сироти, то була найкраща рада; мати в нього була... та я не хочу й казати про неї, а батька ніхто не знав, навіть на ім’я. Свого часу мій перший чоловік узяв Альбертика шістнадцятирічним хлопцем, у школі йому велося важко, ніяк не міг навчитися читати й писати. Одруження все розв’язало в найкращий спосіб, про вдовицю ж завжди щось плетуть язиками, хоч у мене з любим покійним Альбертиком ніколи нічого не було, навіть як ми побралися, воно й зрозуміло при такій різниці в роках; але коштів я мала небагато, треба було заощаджувати, щоб прожити на орендну платню з моїх будинків у Цюріху й Курі; а хіба ж покійний Альбертик, не дуже меткий на розум, міг би витримати сувору боротьбу за місце в житті? Він би загинув, а треба ж жити за Христовими заповідями. Тож ми з ним і жили, як годиться; він порався в хаті і в саду, такий великий, ставний і дужий чоловік — це вже я похизуюся, — тримався гідно і завше був чепурненько зодягнений; мені не доводилося червоніти за нього, хоч він майже нічого не говорив, хіба: «Добре, мамуню, авжеж, мамуню», зате був. слухняний і пив мало, а їсти любив, особливо локшину, взагалі всякі борошнясті страви й шоколад. Шоколад він страх як любив. А взагалі він був добрий чоловік і все життя був добрий, принаймні слухняніший і миліший, аніж той шофер, що з ним через чотири роки одружилася моя сестра, забувши про свого полковника, а шоферові сповнилося тоді тільки тридцять років.

Стара хвилю помовчала, мабуть, трохи-таки втомившись, а я й далі простосердо чекав дарчої на користь бідних поліцейських.

— Розповідайте, пані Шрот, — почувсь од вікна пасторів голос, незворушний і невблаганний.