— Ту дівчинку звали Грітлі Мозер? — спитав я.

— Авжеж, її звали Грітлі, а попередніх — Соня й Евелі, — відказала стара. — Я всі імена запам’ятала. А покійному Альбертикові ставало дедалі гірше, він робивсь якийсь неуважний, доводилося по десять разів усе йому загадувати, цілий день лаяти, наче якогось хлопчиська, та ось у сорок дев’ятому році чи в п’ятдесятому, вже добре не пам’ятаю, одне слово, через кілька місяців після Грітлі він знову став якийсь неспокійний, нічого не справував, навіть у курнику не прибирав, і кури так кудкудакали, наче сказилися, бо він же їм їсти майже не давав, а сам щодня по обіді ганяв на «б’юїку», казав, що їде провітритися, та раптом я побачила, що з бонбоньєрки знову почали щезати трюфелі, тоді я його вистежила і, як покійний Альбертик крадькома зайшов до їдальні, з бритвою в кишені, наче з авторучкою, я підійшла до нього і сказала: «Альбертику, ти знову знайшов дівчинку», — «Я чув голос із неба, мамуню, дозволь мені ще тільки раз, останній, бо що голос із неба велить, те й треба чинити, а в неї теж червона сукенка й біляві кіски». — «Альбертику, — сказала я суворо, — я не можу цього дозволити, де та дівчинка?» — «Недалеко звідси, на автозаправній станції, — мовив покійний Альбертик, — дуже, дуже тебе прошу, матусю, дозволь мені послухатися голосу з неба». Та я рішуче заперечила: «Нічого не вийде, Альбертику, ти ж мені обіцяв. Іди негайно поприбирай у курнику та насип курям». Тоді покійний Альбертик розгнівався, вперше за все наше шлюбне життя, а воно ж було таке гармонійне, і почав кричати, що він тут за наймита, отакий він був тоді вже хворий, і побіг із трюфелями й бритвою до нашого «б’юїка», а за чверть години мені зателефонували, що він наскочив на вантажну машину й загинув, прийшов патер Бек і поліцій-ний вахмістр Бюллер, він був дуже ласкавий, тому я й відписала в своїй духівниці п’ять тисяч франків поліції в Курі й п’ять тисяч — цюріхській поліції, у мене ж тут будинки на Вільній вулиці; з’явилася, звісно, також моя сестра зі своїм шофером, аби завдати мені прикрості і зіпсувати весь похорон.

Я сидів, не зводячи зі старої очей. Ось і дарча, якої я сподівався. Але тепер це здалося мені ще більшим знущанням.

Аж ось прийшов професор із лікарем та двома сестрами, нас попросили вийти, і я попрощався з пані Шрот.

— Бувайте здорові, — збентежено мовив я, не замислюючись над тим, що кажу; я прагнув тільки одного — мерщій звідти вийти.

На відповідь стара захихотіла, а професор здивовано глянув на мене; сцена була неприємна, і я зрадів, що можу нарешті залишити стару, пастора, всю компанію, і вибіг у коридор.