— Хочете стати компаньйоном Штюссі-Лойпіна? — поцікавився кантональний радник.

Я здивовано звів на нього очі.

— Мені таке й у голову не заходило.

— А він про вас високої думки.

— Мені він про це досі й не натякнув.

— Штюссі-Лойпін не любить натякати, — сухо відказав старий.

— Це його помилка, — кинув я легковажно. — Я хочу працювати самостійно.

— Це буде нелегко.

— Можливо.

Старий засміявся:

— Ви ще надивитеся чудес! У нашій країні нелегко стати на ноги самому... Ви граєте в більярд? — несподівано запитав він.

Я відповів заперечливо.

— А це ваша помилка, — мовив він і знов замислено звів на мене пильний погляд.

Іронії в його сірих очах я не помітив — вони були сповнені подиву, серйозні й суворі. Потім кантональний радник підвів мене до сусіднього столу, де грали доктор Бенно і професор Вінтер. Обох я знав, професора — по університету (він був ректором, коли я починав учитися), доктора Бенно — по нічному життю, що панувало в нашому місті — тоді, правда, тільки до півночі, зате досить жваво. Професію доктор Бенно мав непевну: Колись він був і переможцем олімпіади з фехтування — через це його називали Гайнцом-Олімпійцем, — і чемпіоном Швейцарії у стрільбі з пістолета, і водночас неперевершеним гравцем у гольф, і власником галереї, що не давала ніякого прибутку. Тепер доктор Бенно, як казали, переважно орудував нерухомою маєтністю.

Я привітався. Обидва кивнули головою.

— Вінтер — вічний початківець, — сказав Колер.

— А ви, мабуть, чемпіон? — засміявся я.

— Звичайно, — спокійно відповів він. — Більярд — це моя стихія. Дайте мені кий, професоре, ви цю кулю не закотите.

Професор Адольф Вінтер простяг йому кий. То був гладкий, проте досить невисокий шістдесятирічний чоловік у золотих окулярах без оправи, з лискучою лисиною, доглянутою густою бородою із сивими пасмами, яку він мав звичку з гідністю погладжувати, завжди охайно, навіть вишукано вдягнений у костюм класичного крою, один із тих базік-гуманістів, яких повнісінько в нашому університеті, член пен-клубу й правління фонду Устері, автор двотомної базгранини «Карл Шпіттелер і Гесіод, або Швейцарія і Еллада у порівнянні», вид-во «Артеміс», 1940 (як у юриста, сама згадка про філософський факультет викликає в мене роздратування).

Кантональний радник ретельно натер крейдою шкіряний кінчик кия. Рухи його були спокійні, впевнені. Рішуче лунали і його фрази, однак ніщо в ньому не виказувало погорди — він був сама врівноваженість, незворушність, усе в ньому свідчило про силу й непохитність. Він ледь схилив голову набік, оглянув більярдний стіл, а тоді швидко й рішуче зробив удар.