Коли ми зустрілися з кантональним радником Коле-ром уперше, я саме склав державний іспит, написав дисертацію і здобув ступінь доктора та свідоцтво на звання адвоката, але служив іще, як і під час навчання, на побігеньках у Штюссі-Лойпіна. Цей став відомим далеко за межами нашої країни завдяки тому, що домігся виправдання у процесах про вбивства братів Етті, Рози Пік, Дойбельбайса та Амслера, а також мирної угоди між «Допоміжними підприємствами Трег» і Сполученими Штатами (причому перші дістали неабияку вигоду). Я мав принести Штюссі-Лойпіну до «Театрального» висновок експертизи про один із тих сумнівних випадків, які любив тільки він. Знаменитого адвоката я знайшов на третьому поверсі біля одного з більярдних столів, де він щойно закінчив партію з кантональним радником. На сусідньому столі грали доктор Бенно з професором Вінтером, і аж тепер, коли я сів писати про це, мені спало на думку, що того вечора в ресторані зібралися всі головні дійові особи пізніших подій — немов у пролозі. Надворі було холодно — стояв листопад, а може, й грудень, тепер уже важко пригадати, — я до кісток промерз, бо за звичкою не надяг пальта, а «фольксваген» довелося припаркувати за кілька кварталів від «Театрального».

— Замовте собі ґроґ, юначе, — порадив мені Колер. Потім пильно подивився на мене й підкликав кельнера.

Я мимоволі послухався, до того ж Штюссі-Лойпін сказав мені зачекати — він саме відійшов до одного із столиків і гортав висновок. Ближче до дверей у залі грали торговці овочами, і на тлі вікна виднілися їхні темні постаті. Знадвору долинав глухий гуркіт трамвая. Кантональний радник усе ще розглядав мене — безцеремонно, не приховуючи свого погляду. Було йому років десь під сімдесят. Тільки він один не скинув тут піджака, проте навіть не спітнів. Нарешті я відрекомендувався, збагнувши, що переді мною — особа поважна, хоча хто саме, здогадатися й не міг.

— Родич полковника Шпета? — спитав він, не називаючи свого прізвища — чи то не надав цьому значення, чи то гадав, що я й сам його знаю. (Полковник Шпет — войовничий поміщик, нині федеральний радник. Вимагає атомного озброєння).

— Навряд, — відповів я.

(Щоб до цього вже не повертатись: народився я 1930 року. Матері, Анни Шпет, не пам’ятаю, батько взагалі невідомо хто. Виріс у сирітському притулку, про який у мене лишилися приємні спогади — особливо про величезний ліс, що підступав аж до самого будинку. Директор і вчителі були всі прекрасні люди, дитинство моє минуло щасливо, отож рідні батько та мати — це ще далеко не завжди перевага. Лихо моє почалося з почесного доктора Ісаака Колера. Щоправда, перед тим я опинився в скрутному становищі, хоч і не безнадійному).