Я дививсь, як котяться, б’ються одна об одну й відскакують білі кулі.

— À la bande[21]. Отак треба бити цього Бенно, — промовив кантональний радник, віддаючи професору Вінтерові кия. — Ви зрозуміли, юначе?

— Я в цьому нічого не тямлю, — відповів я і обернувся, щоб узяти ґроґ: кельнер саме поставив його на столик поруч.

— Колись ви це збагнете, — засміявся Колер, потім узяв зі столика під стіною згорнені в трубку газети й пішов.

Убивство. Те, що сталося через три роки, добре відомо, і про це можна розповісти коротенько (мені навіть не конче бути при цьому тверезим). Почесний доктор Ісаак Колер пішов у відставку, хоч його партія вже мала намір висунути його-кандидатуру до урядової (а не федеральної, як писали деякі зарубіжні газети) ради, покинув політику взагалі (адвокатську практику він облишив уже давно), очолив цегельний трест, що почав розростатися на весь світ, узяв «ліворуч», керував у ролі президента всілякими адміністративними радами, брав також участь у роботі однієї з комісій ЮНЕСКО, іноді його по кілька місяців не бачили в місті, поки одного без пори весняного дня в березні 1955 року він провіз містом англійського міністра Б. Той міністр приїхав до нас в особистій справі — в одній приватній клініці йому лікували виразку шлунка. І ось він сидів із колишнім кантональним радником у його «роллс-ройсі», неохоче згодившись, перше ніж полетіти додому, таки оглянути місто. Цілий місяць міністр уперто відмовлявся від цього заходу, та нарешті здався. Позіхаючи, дивився він на визначні пам’ятки, що пролітали за вікнами машини: вище технічне училище, університет, кафедральний собор у романському стилі (кантональний радник давав короткі пояснення). У лагідному повітрі мерехтіла річка (сонце саме заходило), набережна була всіяна людьми. Міністр кивав головою, ще відчуваючи на губах присмак картопляного пюре та перетертих кашок, якими його годували в приватній клініці, мріяв уже тим часом про нерозведене віскі, і голос кантонального радника лунав йому ніби десь далеко-далеко, а гуркіт машин на вулиці — ще далі. На нього налягла важка, мов свинець, утома, а може, вже й здогад про те, що виразка шлунка — загалом не така вже й дрібниця...

— Just a moment[22], — мовив почесний доктор Ісаак Колер і звелів шоферові Францу зупинитись біля «Театрального». Тут він вийшов, сказав шоферові трохи зачекати і машинально іще тицьнув згорненою парасолькою на фасад («Eighteenth century!»)[23]. Але міністр Б. ніяк не відреагував, він і далі куняв, йому й далі щось снилося. Кантональний радник рушив до ресторану, ввійшов крізь обертові двері до великої зали, де його надзвичайно шанобливо привітав метрдотель. Наближалася сьома година, всі столики вже були зайняті, люди вечеряли, залу сповнював гомін голосів, плямкання, брязкіт ножів та виделок. Колишній кантональний радник роззирнувся й ступив на середину зали: там за невеличким столиком сидів професор Вінтер, заклопотаний своїм tournedos Rossini[24] та пляшкою шамбертену. Колер дістав револьвер і застрелив члена пен-клубу, навіть перед цим люб’язно не привітавшись (узагалі сцена відбулася надзвичайно шляхетно), потім байдуже поминув застиглого метрдотеля, який тільки мовчки витріщив на нього очі, вийшов повз остовпілих, на смерть переляканих кельнерок крізь обертові двері у теплий березневий вечір, відчинив дверцята «роллс-ройса» й сів біля міністра, який усе куняв і нічого не помітив; до його свідомості навіть не дійшло, що машина зупинилася, він, як уже сказано, куняв собі, і йому щось там снилося — чи то віскі, чи то політика (суецька криза змила потім і його), чи то якесь кошмарне передчуття, пов’язане з виразкою шлунка (минулого тижня газети повідомили про його смерть: некрологи були дуже коротенькі, і в більшості з них редактори не завдали собі клопоту перевірити написання прізвища покійного).