Наша в’язниця. Машиною туди їзди хвилин двадцять. Рівна долина, приміське селище, краєвид нудний, все бетон, бетон, кілька підприємств, а на обрії — ліси. А втім, стверджувати, що всі в нашому місті знайомі зі своєю в’язницею, не можна. Чотири сотні в’язнів — це тільки трохи більше від однієї тисячної міського населення. Одначе людям, що вийшли в неділю погуляти, той заклад має бути відомий, хоч багато з них, либонь, вважають його скоріш пивоварнею чи божевільнею. Та коли все ж таки пройдеш крізь ворота з охороною і опинишся біля головного корпусу, то здається, ніби перед тобою — просто невдала з погляду архітектури церква чи каплиця з червоної цегли. Враження, ніби ти у святому місці, не зникає й тоді, коли проминеш швейцара: повсюди привітні, доброзичливі обличчя, як у членів Армії спасіння, довкола побожна тиша, така благодатна для нервів, у прохолодних сутінках мимоволі тягне на позіхи, хоч на душі, може, трохи й гнітюче: правосуддя тут прибрало сонних рис — зрештою, воно й не дивно, адже в його покровительки очі завжди зав’язані. Трапляються й інші ознаки добродійності та турботи про спасіння душі: з’являється бородатий священик, роботящий, невтомний, потім тюремний пастор, згодом психологиня в окулярах, і відчуваєш, що всі вони прагнуть рятувати душі, зміцнювати й підбадьорювати дух, тільки в кінці досить похмурого коридора вже тьмяно мріє небезпечний світ, однак крізь заґратовані скляні двері не можна нічого розгледіти, і двоє чоловіків у цивільному, що віддано й понуро ждуть на лаві під директорським кабінетом, викликають невиразну підозру, якесь неприємне відчуття. Та потім скляні двері відчиняються, людина переступає таємничий поріг, проникає всередину — хай це буде трохи вражений член якоїсь комісії чи в’язень, посланий сюди правосуддям, — і з подивом опиняється в царстві по-батьківському суворого, проте не позбавленого людяності порядку, перед трьома могутніми п’ятиповерховими ярусами, що їх усі видно звідусюди, й нічого похмурого в них нема, навпаки, згори їх заливає світло, і людина стоїть перед світом кліток та ґрат, атож, і цей світ має свій затишок і свою неповторність, адже крізь прочинені двері в камері видніється небесно-блакитна стеля і ніжна зелень кімнатної липки, а всередині привітні, задоволені постаті в бурих формених робах; здоров’я у мешканців цього закладу міцне, спосіб життя по-монастирському правильний, світло тут гасять рано, їжею годують простою, і все це робить справжні чудеса; бібліотека, крім життєписів, книжок про подорожі та душопожитного чтива обох віросповідань, пропонує коли й не сучасних авторів, то принаймні класичних, а дирекція — щотижня фільм (цього тижня, наприклад, «Ми, вундеркінди»); на проповіді тут ходять дуже активно — у процентному відношенні активніше, ніж по той бік муру; клубочок життя поволі й невпинно розмотується, і обов’язків, і розваг тут у міру, кожного цінують за заслуги, добра поведінка винагороджується; вона полегшує становище — звісно, тільки тим, кому зосталося сидіти років десять чи навіть і менше. Так, вихованість тут винагороджується. Зате ті, кого виправить хіба вже могила — хто дістав довічне ув’язнення, — мають привілеї, не беручи натомість зобов’язань поводитися краще; вони ж бо гордість закладу! Взяти, скажімо, Дросселя й Цертліха. Колись ті двоє чинили бешкети, наганяли на людей страх, а тепер охорона їх шанує і поважає — вони тут в’язні-зірки і саме такими себе, зрештою, і почувають. Не можна замовчати й того, що звичайних карних злочинців іноді тут аж завидки беруть, і дехто з них згарячу навіть покладає собі іншим разом із законом не панькатись. Це зворотний бік тієї медалі, якої заслуговує наша в’язниця. А загалом кого тільки тут не наставляють на шлях доброчесності! Знов оживають надії в полковників, що зазнали були краху й позлітали зі своїх посад та постів; убивці вдаються до антропософії, розпусники і кровозмісники живуть духовними прагненнями. Тут клеять паперові мішечки, плетуть кошики, оправляють книжки, друкують брошури, в тутешній кравецькій майстерні замовляють собі костюми навіть урядові радники, і весь заклад просякнутий духом теплого хліба, пекарня тут славиться, її булочки до сосисок просто чудові (сосиски сюди довозять); хвилясті папужки, голуби, радіоприймача можна заробити чемністю і старанням, про поглиблення освіти дбають вечірні школи, і в душу закрадаються заздрощі, коли раптом усвідомлюєш, що лад панує у цьому світі, не в нашому.