Розмова з директором в’язниці. На мій подив, мене запросили до директора Целлера. Той прийняв мене у своєму кабінеті — презентабельний довгий стіл для нарад, телефон, теки. На стінах — таблиці, на чорних полицях повно аркушиків, чимало з них списані каліграфічним почерком: серед в’язнів тут, як, на жаль, і по всій країні, багато вчителів. Вікно без ґрат, за ним видніється тюремний мур та трохи травички, і вона б теж нагадувала про шкільне подвір’я, якби довкола не стояла така тиша. Не сигналять машини, не чути гамору — немов у богадільні.
Розмова з директором в’язниці.Директор стримано, холодно привітався зі мною, і ми посідали.
— Пане Шпет, почав він, — ув’язнений Ісаак Колер попросив, щоб ви його відвідали. Я дав дозвіл на цю зустріч, і ви поговорите з Колером при наглядачеві.
Від Штюссі-Лойпіна я знав, що йому дозволяли розмовляти з клієнтами без свідків.
— Штюссі-Лойпін користується нашою довірою, — відповів на моє запитання директор в’язниці. — Цим я зовсім не хочу сказати, що вам ми не довіряємо.
— Розумію.
— І ще одне, пане Шпет, — провадив директор, тепер уже привітніше. — Перше ніж ви підете на розмову з Колером, я все ж таки хотів би висловити свою думку про цього в’язня. Може, вона стане вам у пригоді. Зрозумійте мене правильно. Я не повинен турбуватися тим, чому люди, за якими мені належить наглядати, опинилися тут. Це мене не обходить. Моє діло — щоб засуджений відбув своє покарання. І тільки. Через це я не хотів би висловлюватись і з приводу злочину Колера, але вам я признаюся: особисто мене цей чоловік збиває з пантелику.
— Чому?
Целлер трохи помовчав, тоді відповів:
— Він справляє враження цілком щасливої людини.
— То це ж добре, — сказав я.
— Та воно... Не знаю... — затнувся директор.
— Зрештою, у вас тут зразковий заклад, — додав я.
— Я роблю все що можу, — зітхнув директор в’язниці. — І все ж таки... мультимільйонер, який щасливо сидить у камері... Це звучить аж непристойно.
На тюремному мурі походжав туди-сюди великий жирний дрозд, сподіваючись, видно, що його звідси не проженуть. Він прилетів на цвірінькання, щебет і свист нагодованих, доглянутих у клітках птахів, які час від часу щосили подавали голоси із заґратованих вікон. День видався спекотний, здавалося, знов повернулось літо, вдалині над лісом збиралися хмари, а від села долинало бамкання церковних дзвонів. Була дев’ята година.
Я закурив «Паріз’єнн». Целлер посунув до мене попільничку.
— Пане Шпет, — повів далі він, — уявіть собі в’язня, який зухвало заявляє вам в очі, що в’язниця йому до вподоби, вона, мовляв, прекрасна, охорона пильна, він