По-друге, щодо емоцій. Важлива зустріч, потребує не лише чітко окреслених рамок, вона вимагає також, щоб про неї у відповідній формі й розповіли. Того ж я вирішив спочатку добряче залити очі й погуляти з жінками. Вижлуктив спершу кілька літрів сидру — я розумію, для такої нагоди це не напій (усе впирається в гроші), але я пив його тільки для того, щоб увійти в раж. Та коли поруч була дівчина, я переходив на коньяк. Не бійтеся, шлунок у мене залізний. До речі, щодо дівчини. То була не Гізелла (в якої шикарна фігурка), а Моніка (чи, може, Марія або Маріанна, в усякім, разі її ім’я починалося на «М»; Ми ловили, такий кайф! Потім виявилося, що вона, знає силу пісеньок з німецьких кінофільмів, пізніше я заснув, а ще пізніше дівчина зникла разом з усіма моїми грішми. Тим часом я взявся, до грушевої горілки і зрештою знайшов» пропажу в, безалкогольному кафе неподалік від Бельвю. Я застав її з Гізеллою та Гізеллиним покровителем» (уже згаданим Лаккі), що виявився й покровителем тієї, що на «М». Тут я до неї й присікався, і Лаккі розв’язав нашу фінансову незгоду по-людськи. Отож Марлені (а може, Моніці чи Магдалені) довелося витрусити свій гаманець. Загалом усе закінчилося досить пристойно. Навіть благородно. Кельнерка подивилася крізь пальці на те, що я приніс із собою пляшку «Вільяміну», і ми всі четверо випили. Потім раптом з’явилась Елен — наче з неба впала, наче мара з іншого світу. З гіршого світу. Відтоді, як я бачив її зі Штюссі-Лойпіном (коли ж то було? Два місяці тому? Три? Півроку?), я про неї і не згадував, хіба що один тільки раз, якось уночі, майже перед ранком, коли на мені сиділа, немов будда-покиванчик, гола Гізелла, але після того більше не згадував; їй-богу, не згадував, лише так, мимохідь, як ішов мокрою від дощу вулицею через Бельвю, та це дрібниця — просто негода, гнітючий настрій, і ось вона поруч: видно, розшукала мене тут навмисне. Я аж пирснув зо сміху, і всі за столиком теж засміялися. Елен і бровою не повела — стоїть собі така привітна, впевнена, осяйна. Одне слово, трималася вона блискуче, нічого не скажеш. Ви знаєте, саме це завжди й збивало мене з пантелику — що вона вміла, опанувати себе, була спокійна, привітна, впевнена, осяйна; я б її за це порішив, убив, задушив, зґвалтував, послав на панель. Ось що я вробив би з дорогою душею.

— Мені треба з вами поговорити, пане Шпет, — сказала Елен і очікувально подивилась на мене.

— Що за дівчина? — опитала Гізелла.

— Це славна дівчина, — відповів я. — З доброго дому. Доця одного вбивці.

— Аз ким вона спить? — захотіла знати Маріанна (а може, Магдалена чи Мадлена).