Будинок як такий. Колись він мав жахливий вигляд, за архітектурним задумом це був осередок розпусти (західний мислитель розробляв проект особисто). Те, як кантональному радникові вдалося перетворити цю споруду на затишне людське житло, лишилося однією з його таємниць. Очевидно, йому довелося позбивати десятки бань, веж, еркерів, фігурок ангелів та всіляких зодіакальних бестій (Нікодемус Мольх захоплювався ще й астрологією), поки з цього нагромадження архітектурних надмірностей постала нарешті повита диким виноградом, плющем, козолистом та трояндами, хоч усе ж таки і з фронтонами та вежами, але тим ошатніша вілла, велика й простора, і така вона виявилася й усередині, коли я переступив її поріг, востаннє кинувши погляд на «порше», що звідси виднівся лиш червоною цяткою. Архітектори попрацювали тут на совість: повиламували стіни, постелили скрізь натяжні килими тощо; все було зручне й легке. Меблі в античному стилі, що не стілець чи столик, то коштовність, на стінах — картини знаменитих імпресіоністів, далі — давніх голландських майстрів. Мене супроводжувала дівчина-служниця. У кабінеті кантонального радника я мав зачекати. Кімната була простора, вся визолочена сонцем. Крізь відчинені двостулкові двері можна було вийти в парк; двоє вікон обабіч дверей сягали майже до підлоги. Дорогий паркет, величезний письмовий стіл, глибокі шкіряні крісла, на стінах жодної картини, самі книжки та книжки — аж до стелі, і всі тільки з математики та природничих наук; одне слово, солідна бібліотека. А от більярдний стіл являв їй цілковиту протилежність. Він стояв у глибокій ніші. На його зеленому сукні ще лежали три кулі, а на стіні в ніші висіла ціла колекція київ. Багато з них були дуже давні й мали пам’ятні написи. Кий Оноре де Бальзака, кий Готфріда Келлера, далі — генерала Дюфура, Бісмарка, а один нібито належав колись самому Наполеонові. Я трохи збентежено роззирнувся. Повсюди відчувалася присутність почесного доктора; у мене було таке враження, ніби він ось-ось увійде з парку, ніби я чую його сміх, ніби по мені щойно ковзнув його пильний погляд.

Видіння. Зненацька сталося щось дивне — чи, скоріше, таємниче. Я вмить зрозумів кантонального радника. Цілком несподівано. Просто сяйнула догадка. Я збагнув раптом мотиви його вчинку. Мені навіяли їх коштовні меблі, книжки, більярдний стіл. Я вгледів їх у поєднанні найсуворішої логіки і гри, що наклали свою печать на цю кімнату. Я опинивсь у його святому святих, і з очей мені спала полуда. Колер не вбивця — він просто гравець. Ні, не азартний. Колера приваблювала не ставка — його приваблювала сама гра, вигляд куль, що котяться по зеленому сукні, підрахунок очок, варіанта партії. Щастя для нього нічого не важило (тож він і мав себе за цілком щасливу людину і навіть щодо цього не лукавив). Він тільки пишався тим, що міг сам вибирати умови гри, любив спостерігати, як стрімко розмотується клубок неминучого, ним-таки й намотаний. Ось у чому полягала його втіха. Певна річ, і на те була своя причина. Можливо, особливо вишукана жадоба влади, магія грати не тільки кулями, а й людьми, спокуса зрівнятися з самим господом богом. Можливо. Та це не найважливіше. Як юрист я повинен залишатися на поверхні, а не занурюватись у психологію чи навіть у філософію та теологію. Своїм убивством Колер почав нову партію, оце й усе. Тепер події розвивалися за його задумом. Я й сам був не що інше, як одна з його куль, котру він штовхнув києм. Колер діяв цілком логічно. Він не назвав у суді причину свого злочину, бо це було неможливо.