— З одним суперадвокатом, — пояснив я. — З найвидатнішим серед усіх видатних юристів. З одним високоосвіченим кандидатом на шибеницю, з великим, всесвітньовідомим адвокатом Штюссі-Лойпіном. У нього як ніч — так і юридичний акт.

— Пане Шпет! — мовила Елен.

— Сідайте, — запросив я. — Де вам буде зручніше — може, на колінах в оцього красунчика, пана Лаккі? Під його крильцем звили гніздечко двоє оцих дівчаток — я маю честь бути їхнім адвокатом. Чи сядете в кріслі?

— У кріслі, — тихо мовила Елен.

Лаккі підсунув їй крісло — шанобливо, ґречно, одне слово, великосвітський Лаккі з чорненькими вусиками, аристократично блідим обличчям і апостольським поглядом карих очей. Ще й уклонився. Від нього на кілометр несло парфумами й сигаретами «Кемел». Елен нерішуче сіла.

— Я, власне, хотіла поговорити з вами наодинці, — сказала вона.

— Навіщо ж! — засміявся я. — У нас тут таємниць немає. З фройляйн Гізеллою я сплю вже кілька тижнів, а з ціпонькою Маріанною чи Монікою — дідько знає, як її звати, — ми були сьогодні. Як бачите, ми нічого одне від одного не приховуємо. Так що не соромтеся, починайте.

В очах Елен заблищали сльози.

— Колись ви питали мене про одну річ.

— Пам’ятаю.

— Коли ми з паном Штюссі-Лойпіном перед кафе...

— Мені цілком ясно, що ви маєте на увазі, — перебив я її. — Не треба тільки величати ту погань «паном»!

— Я тоді не зрозуміла вашого запитання до кінця, — тихо провадила Елен.

За столиком раптом запанувала мовчанка. Гізелла нишком устала з моїх колін і заходилася підфарбовуватись. А мене взяло зло. Я хильнув «Вільяміну» і раптом завважив, що чуб у мене злипся, обличчя змокріло від поту, очі горять, я не поголений і від мене неприємно тхне. Збентеження дівчат страшенно мене розлютило; здавалося, вони раптом засоромились Елен. Теж мені знайшли черницю з Армії спасіння! Зненацька мені захотілося перебити все на друзки, світ наче полетів шкереберть. Та цій Колер не завадило б — навіть треба було б! — стати перед такими дівчатами навколішки! Я знай пив «Вільямін» і мовчав, тільки тупо дивився на покірне обличчя з великими темними очима, що було переді мною.

— Фройляйн Елен Колер... — нарешті пробелькотів я, потім церемонно встав і похитнувся, проте на ногах усе ж таки встояв. — Фройляйн Елен Колер, я хочу тільки зробити вам одну заяву. Атож, зробити заяву, саме це я й хотів сказати. Я зустрів вас із вашим бахуром — спокійно, шановні дами! — я зустрів вас, Елен Колер, із вашим бахуром Штюссі-Лойпіном. Це правда. Я запитав вас, чи були ви, стюардеса, в день убивства на службі, а саме: чи летіли ви в тому літаку, яким англійський міністр повертався на свій задрипаний острів. Так, так, так. Відповідь ви дали мені ствердну. А тепер, Елен Колер, я хочу кинути — атож, не сказати, а кинути вам в очі найголовніше: у міністровому пальті був револьвер! І ви забрали той револьвер собі, адже стюардесі зробити це нічого не варто. То була зброя вашого любого татуся — зброя, якою він вчинив убивство і якої так і не знайшли. Ви про це добре знаєте. Ви співучасниця вбивства, Елен Колер. Ви не тільки дочка вбивці, а й сама вбивця. Ви мені осоружні, Елен Колер, я не можу більше стояти поруч із вами! Від вас тхне вбивством, як і від вашого паскудного батька — не тільки горілкою та розпустою, як від мене. Щоб ви живцем згнили, щоб у вашу дорогоцінну матку вкинувся рак, бо якщо ви приведете на світ виплодка Штюссі-Лойпіна, то цьому світові буде хана — надто він тендітний, щоб витримати такого монстра! А мені цього світу, хай він і грішний, було б дуже шкода — хоча б через оцих чарівних дівчаток, до яких вам іще далеко-предалеко, шановна фройляйн Колер! Бо вони заробляють свій хліб чесно, а не злочинним шляхом, любонько моя! А тепер зробіть ласку, катайте звідси! Забирайтесь геть! А то ваш знаменитий адвокат, мабуть, ніяк не діждеться вас у ліжку!