— Сідайте, пане Шпет, — мовила вона.

Я подякував. Елен сіла в одне з глибоких шкіряних крісел. Я — навпроти. Також у глибоке шкіряне крісло. Все це було трохи дивне: дівчина, років їй двадцять два, засмагла, на вустах усмішка, тримається невимушено й водночас нерішуче, кругом книжки, важкий письмовий стіл, у ніші — більярдний стіл з кулями, крізь шибки косо світить сонце, за прочиненими скляними дверима, в які вона щойно ввійшла, — парк. Вона ввійшла зі старим чоловіком на ім’я Фердер. Одягнений він був бездоганно. Елен відрекомендувала його як батькового особистого секретаря. Чоловік мовчки, мало не вороже оглянув мене. Потім узяв та й пішов — не попрощавшись, узагалі не зронивши жодного слова. І ми зосталися самі. Елен сиділа збентежена. Я теж. Видіння її батька скувало мене, відібрало мову. Я їй співчував. Я усвідомлював, що вона повік не збагне батька, не зрозуміє його вчинку і через це страждає.

— Пане Шпет, — озвалась Елен, — батько мені завжди багато про вас розповідав.

Це мене здивувало. Я вражено звів на неї очі.

— Завжди?

— Відтоді, як зустрів вас у «Театральному».

— І що ж він вам розповідав?

— Турбувався з приводу вашої практики.

— Тоді я практики ще не мав.

— Тепер ви її маєте, — впевнено промовила Елен.

— Щоб вона була дуже успішна, то ні, — визнав я.

— Батько сказав мені про доручення, яке дав вам, — провадила Елен.

— Я знаю, — кивнув я головою.

— Ви його приймаєте?

— Так, я зважився.

— Умови мені відомі, — сказала Елен. — Ось чек на завдаток. П’ятнадцять тисяч. І ще десять тисяч на всілякі витрати.

Вона простягла мені чек. Я взяв папірця, згорнув його й промовив:

— Ваш батько — великодушний чоловік.

— Для нього дуже важливо, щоб ви виконали це доручення, — відповіла Елен.