— Я докладу зусиль.

Чек я сховав до гаманця. Ми сиділи й мовчали. Елен уже не всміхалася. Я відчував, що вона хоче щось сказати.

— Пане Шпет, — озвалась нарешті вона нерішуче, — я добре розумію, що доручення, за яке ви взялися, дивне.

— Так, воно досить дивне.

— Пан Фердер теж такої думки.

— Не маю сумніву.

— І все ж його треба виконати! — твердо, майже різко заявила вона.

— Чому? — запитав я.

Елен благально подивилася мені в очі.

— Пане Шпет, мене пускають до тата лише один раз на місяць. Тоді він каже, що мені робити. Справи його заплутані, але в нього дивовижна здатність тримати все в полі зору. Він дає вказівки, я їх виконую. Він батько, я — дочка. Ви ж бо розумієте, я його слухаюсь.

— Звичайно.

І тут Елен скипіла. Гнів її був щирий.

— Батьків секретар і адвокат хочуть оголосити його недієздатним і передати під опіку, — призналась вона. — Як вони кажуть, на мою ж таки користь. Але я добре знаю, батько не душевнохворий. А тут оце доручення, за яке ви взялися... Для батькового секретаря це ще один доказ. Він твердить, що доручення безглузде. Але я певна, воно не безглузде!

Ми знову хвилю помовчали.

— Хоч для мене воно й незрозуміле, — тихо додала Елен.

— Фройляйн Колер, — промовив я, — у дорученні розслідувати вбивство професора Вінтера — це якщо припустити, що ваш батько не вбивця, — для адвоката був би юридичний глузд лиш тоді, якби ваш батько не вбивав. Але таке припущення неможливе. Отже, доручення справді позбавлене глузду. З погляду юриспруденції. Однак це не означає, що воно позбавлене глузду і з погляду науки.

Елен вражено подивилась на мене.

— Як це зрозуміти, пане Шпет?

— Я тут трохи роззирнувся в кабінеті, фройляйн Колер... Ваш батько любив свій більярд, свої книжки з природничих наук...

— Тільки це, — впевнено мовила вона.