— От-от...

— Саме тому він і не здатний на вбивство, — перебила вона мене. — Батька, мабуть, у якийсь жахливий спосіб примусили піти на нього.

Я мовчав. Я відчував, що вистрілювати тут, як із гармати, правдою було б неввічливо. Її батько вбив людину через те, що не любив нічого, крім свого більярду та досліджень із природничих наук. Але цієї неймовірної, цієї безглуздої правди я не міг сказати Елен. Розмова про моє видіння втратила сенс; то була інтуїція, здогад, а не факт, який можна довести. Тому я обережно промовив:

— Я не знаю, фройляйн Колер, за що вашого батька засудили конкретно. Я маю на увазі дещо інше. Те, що пояснює не його вчинок, а завдання, яке він переді мною ставить. Ваш батько має намір дослідити можливе. Це, як він стверджує, його наукова мета. І я повинен суворо її дотримуватись.

— У це не повірить жодна душа! — збуджено вигукнула Елен.

Я заперечив.

— У це маю вірити я. Адже я взявся виконувати доручення. Для мене воно — гра, яку може дозволити собі ваш батько. Інші люди держать бігових рисаків. Як юристові гра вашого батька мені здається надзвичайно захоплюючою.

Елен замислилась.

— Я певна, — нарешті промовила вона нерішуче, — ви знайдете справжнього злочинця — людину, що примусила тата вбити. Я в тата вірю.

Її слова боляче вразили мене. Я б залюбки допоміг їй, але був безсилий.

— Фройляйн Колер, — відповів я, — я буду з вами відвертий. Я не вірю в те, що знайду таку людину. З тієї простої причини, що такої людини немає взагалі. Ваш батько не той чоловік, якого можна примусити.

— Ви дуже відверті зі мною, — тихо промовила Елен.

— Я хочу, щоб ви мені довіряли.

Вона втупилася в мене — пильним, похмурим поглядом. Я не відвів очей.

— Я вам довіряю, — відповіла зрештою вона.

— Я зможу допомогти вам тільки тоді, коли ви облишите будь-які надії, — сказав я. — Ваш батько вбивця. І ви не збагнете його доти, доки ваші пошуки триватимуть в облудному напрямку. Причину батькового злочину треба шукати в ньому самому, а не в комусь іншому. Не завдавайте собі більше клопоту його дорученням. Тепер це моя справа.

Я встав. Елен підвелася також.

— Чому ви взялися за це доручення? — запитала вона.

— Я не хочу, щоб ви мали про мене хибне уявлення. Мені потрібні гроші, фройляйн Колер. Ваш батько вбачає у цьому дорученні якусь наукову цінність. А для мене воно лиш нагода налагодити свою практику. Але у вас це доручення не повинне викликати марних надій.

— Розумію, — мовила вона.