— Ваша парасолька вже своє відслужила, — сказав поруч начальник поліції, узяв у мене стилет із ручкою від парасольки й рушив до воріт.

Продаж. Листівка від Колера з Хіросіми заспокоює мене: він полетить до Сингапура. Нарешті пора розповісти про найважливіше, навіть якщо це — безглуздя, що його не виправдовує ніяка фінансова скрута. Я надіслав звіти Штюссі-Лойпіну, і через два дні він прийняв мене у вітальні свого будинку далеко за містом. Власне, «вітальня» — не те слово, то була ціла зала розміром десь двадцять на двадцять метрів; три скляні стіни, дверей ніде нема, крізь одну зі стін унизу видно старе містечко, автотраса його поки що не зачіпає, проте машини мчать через нього нескінченними колонами, і у вечірніх сутінках ті колони надають краєвиду чогось живого, примарного; вервечки вогнів тягнуться, мов прожилки, поміж давніх кам’яних мурів; а крізь дві інші прозорі стіни видніються підсвічені ззаду прадавні валуни — кількатонні бескиди, ощадно обтесані Мокком, гранітні боги, що володіли до людей землею, розривали материки й вивергали зі своїх надр гори; ті моноліти, мов велетенські колони, кидали свої тіні в порожню залу, бо, крім концертного роялю та двох м’яких крісел у протилежному кутку, тут більш нічого не було. Рояль стояв майже біля самого входу — гіршого місця годі й придумати, — перед дерев’яними східцями, що вели на галерею.

Там, мабуть, було кілька невеликих кімнат, хоч коли я під’їхав своїм «порше» до будинку, він здався мені одноповерховим, а коли дивився на нього від містечка, то він, пригадую, мав вигляд такого собі невеличкого бунгало. В одному з двох крісел сидів, загорнувшись у домашній халат, колишній мій шеф; сидів нерухомо, освітлений тільки торшером, що стояв між кріслами. Я кахикнув. Він не поворухнувся. Я пройшовся по підлозі, зі смаком викладеній різнобарвними мармуровими плитами. Штюссі-Лойпін усе ще не ворушився. Я сів у друге крісло й потонув у морі шкіри. Поруч із кріслом я побачив на підлозі кошик, у ньому була відкоркована пляшка червоного вина, невеличкий, схожий формою на тюльпан, кришталевий келих і ваза з горішками; те саме стояло й біля другого крісла, яке було метрів за чотири від мого і в якому сидів Штюссі-Лойпін, тільки на підлозі перед ним я ще помітив телефон. Я придивився до Штюссі-Лойпіна пильніше. Він спав. Я подумав про Варленів портрет, що його вважаю перебільшеним, і аж тепер збагнув, як геніально художник побачив адвоката: скуйовджена біла-білісінька чуприна, грубо витесаний квадратний селянський череп, ніс — вузлуватий наріст, до підборіддя, що його немов оброблено зубилом, тягнуться глибокі зморшки, вуста невимовно примхливі й усе ж таки ніжні. Я розглядав це обличчя так, ніби переді мною був добре знайомий, а проте загадковий краєвид. Я знав про Штюссі-Лойпіна небагато, хоч прослужив у нього кілька років; жодного разу він і слова не сказав мені у приватній розмові, і через те, мабуть, я й не залишився в його конторі.