— Сто чортів! — лайнувся хтось поруч. То був начальник поліції.

Медсестра підкотила Моніку Штайєрман до ями. Ешісбургер кинув на труну вінок. «Моїй вічно коханій Моніці. Твоя Моніка», — впадало в око на стрічці.

Знов ударив грім. Пастор Зенн здригнувся, ступив наперед, і всі підійшли ближче. Під натиском юрби я мимоволі опинився відразу за Монікою Штайєрман, між медсестрою та начальником поліції; поперед нього стояв Ешісбургер, а поперед медсестри — Штюссі-Лойпін. Труну опустили в яму. Тим часом біля сусідньої ями труну Єммерліна не було кому опускати, і пастор Ваттенвіл усе ще дивився в наш бік. Пастор Зенн обережно розгорнув Біблію, оголосив: «Восьма книга Іоанна, вірші п’ятий — одинадцятий», — але зачитати текст не встиг. Моніка Штайєрман раптом підняла над головою свій згорток і з силою, якої ніхто в ній і не підозрював, жбурнула його в яму. Згорток важко гупнув на труну Дафни й луснув. То була бронзова голова «фальшивої» Моніки Штайєрман, виліпленої Мокком. Пастор Ваттенвіл підбіг ближче, а пастор Зенн так перелякався й розгубився, що несамохіть пробелькотів:

— Помолімось!

Але цієї миті впали перші важкі краплі, пориви вітру перейшли в ураган, і всі порозгортали парасольки. Я стояв позад карлиці й вирішив накрити своєю парасолькою і її. Отож натис кнопку, і дашок, на превеликий мій подив, спорснув із ручки, злетів угору, покружляв над жалобним натовпом і, оскільки вітер раптово вщух, великим чорним птахом упав у яму Дафни. Багато хто ледве не пирснув зо сміху. А я вражено дивився на держак парасольки в своїй руці: то був стилет! Мені здалося, що я стою із знаряддям убивства в почесній варті над могилою жертви, тоді як пастор проказує «отченаш». Нарешті гробарі взялися за лопати, і тепер можна було опускати й труну Єммерліна. Медсестра покотила Моніку Штайєрман назад, я мусив відступити вбік, одначе в руці все ще тримав той стилет, хоч люди вже й згортали парасольки. Гроза великодушно зглянулася над кладовищем і вилила весь дощ на центр міста (ще того ж таки вечора з підвалів відкачали воду, і в ній десь узялися жабенята). Тим часом почалося свято. Юрбу, що посунула тепер до виходу з кладовища, і гробарів, які налягали на лопати, затопив потік яскравого сонячного світла. Пастор Зенн і собі намагався якомога швидше дістатися до воріт, а пастор Ваттенвіл переступав з ноги на ногу. Голова міської общинної ради й Фойзер теж пішли. Тільки Лінгард ще стояв над могилою Єммерліна й дивився, як її закидають. Коли він потім проходив повз мене, я помітив у нього на очах сльози. Лінгард утратив ворога. Я знову втупився в свій стилет. Його вістря й канавка були бурі.