Я сидів і ждав. І раптом крізь скельця окулярів без оправи на мене здивовано блимнули його дитинні очі.

— Чому ви не п’єте, Шпет? — промовив Штюссі-Лойпін бадьоро, так наче й не спав (а може, він і справді не спав). — Наливайте. Я собі теж наллю.

Ми випили. Він усе розглядав мене, мовчав і розглядав.

— Перше ніж ми перейдемо до розмови про вашу проблему, — почав він, дивлячись перед себе, — а мені неважко здогадатись, у чому ця проблема полягає, я дозволю собі одне особисте зауваження. Воно стосується, зокрема, й тих сумнівів, які тепер не дають вам спокою і через які ви сюди прийшли. Власне, це не зовсім так, адже ви не прийшли, а приїхали — на «порше»! Шикарно, шикарно!

Він захихотів сам до себе — щось його, здавалося, неймовірно тішило, — потім випив і провадив далі:

— А я вам коли-небудь розповідав свою історію? Ні? Та й навіщо!.. Гаразд. Я син гірника, а прізвище Штюссі-Лойпін наша родина носить для того, щоб її не плутали із Штюссі-Бірлінами. Ми з ними з давніх-давен ворогуємо — через одне картопляне поле. Там такий крутий схил, що на нього щороку доводиться наносити землю, а частенько й по кілька разів на рік. А картоплі те поле давало стільки, що її, коли був урожай, вистачало насмажити на три-чотири тарілки. І все ж таки за той клапоть люди судилися, підіймали одне на одного руку, вбивали. Та й дотепер. Одне слово, юний мій колего, після навчання я відразу переїхав до свого села й почав працювати адвокатом. А село називалося Штюссі, й ворогували там не тільки Штюссі-Лойпіни із Штюссі-Бірлінами, а й Штюссі-Моозі із Штюссі-Зюттерлінами, і так усі Штюссі до одного. Але це було тільки на початку, ще коли село, так би мовити, ставало на ноги — якщо воно взагалі стало на ноги. А тепер кожна родина Штюссі ворогує з усіма підряд. І в тому гірському гнізді, Шпет, у тому кублі сімейних чвар, убивств, кровозмішень, клятвопорушень, крадіжок, привласнення чужого добра і наклепів минули літа моєї науки — науки селянського адвоката, «оборонця», як там кажуть люди. Я жив там не для того, щоб запроваджувати в долині правосуддя, а щоб не допустити його туди й близько. Селянин, який влаштовує своїй старій нещасливий випадок, а тоді жениться на служниці, чи селянка, що спроваджує миш’яком свого чоловіка на кладовище й виходить заміж за наймита, — такі люди у своїх дворах дадуть більше користі, ніж у в’язниці. Порожні в’язниці обходяться державі дешевше, ніж повні. А порожніють селянські двори — і в хатах усе цвіллю обростає, і рідна земелька зсувається в долину.

Штюссі-Лойпін тихенько захихотів.