— Пав нам трохи не довелося позбутись, — промовила Елен. — Сусіди скаржилися. Років п’ятдесят скаржилися. А батько ж так любить пав! Мені здається, тільки через те, щоб дозолити сусідам. Він просто-таки примушує пав кричати. Незважаючи на поліцію, яка час від часу сюди приходить. А жахливішого крику, ніж у пав, на світі немає. Через пав будинки довкола почали падати в ціні. Земля теж. А батько все скуповував. Тепер сусіди вже бояться скаржитись.

Елен налила мені чаю.

— Ваш батько — нелюд? — сказав я.

— Можливо, — відповіла вона.

— Ви читали рукопис?

— Переглянула.

— Шпет вас любив, — мовив я. — Йому важко було про це писати. Та й ви його колись любили.

— Добра душа Шпет... — проказала Елен. — Він любив у житті лише одну жінку — Дафну. Про неї він і пише тепліше. А те, що він любить мене, Шпет собі тільки думає.

— Думав» — уточнив я. — Добра душа Шпет два тижні тому помер. У долині Штюссі.

— Чай уже холодний, — сказала Елен і вихлюпнула все із своєї чашки через балюстраду на вкритий жовтим листям газон — просто під ноги хлопцеві-садівникові, що» зухвало насвистуючи, саме пробігав повз терасу.

А потім закричали пави.

— Звичайно вони о цій порі не кричать, — пояснила Елен. — Зараз змовкнуть.

Але пави не змовкали.

— Ходімо краще в дім» — запропонувала господиня, і ми пішли з тераси, причинили за собою двері й посідали в крісла обабіч картярського столика.

— Коньяк?

— Дякую.

Вона налила. Пави надворі все кричали й кричали — нестямно і лиховісно.

— Добре» що хоч батько їх, клятих, не чує, — зітхнула Елен, а тоді поцікавилась, чи я читав те місце, де йдеться про справжню Моніку Штайєрман.

— Мені все це здається просто неймовірним, — відповів я.