— Мене вона теж якось запросила до себе, — сказала Елен. — Одного літнього вечора. Мені тоді не було ще й вісімнадцяти, і я, як і решта людей у місті, гадала, що Дафна і є Моніка Штайєрман. Я нею захоплювалась. Навіть заздрила їй. Заздрила через Бенно, бо він уникав мене. Бенно тоді кого тільки не спокушав! Переспати з Бенно вважалося просто шиком. Так само» як шиком вважалося переспати і з Монікою Штайєрман, хоч усі були певні, що вони, Дафна й Бенно, одружаться. І це теж вважалося шиком. Але я була дочка Колера, я була недоторканна. Бенно пішов з моєї дороги. Та коли я дістала запрошення від Моніки Штайєрман, то не вагалася жодної хвилини. Може, в душі я навіть сподівалася зустріти там Бенно. Отака я була закохана! Я розповіла про це батькові після вечері за чашкою кави. «Тебе запросили на Аврораштрасе?» — перепитав він і взяв чарку з «Марком» — вдома він завжди п’є «Марк». «До «Спочинку» ще нікого не запрошували», — сказала я. А батько підтвердив: «Так, досі туди запрошували тільки Людевіца й мене. — Потім спитав: — Можна, я дам тобі одну пораду?» Але я норовисто відрубала, що не потребую ніяких порад. Тоді батько заявив: «Ти не повинна приймати цього запрошення. Ось тобі моя порада». І допив свій «Марк». А я все ж таки пішла. Доїхала велосипедом до Вагнерівського узвозу, поставила велосипед під ґратчастою огорожею і подзвонила. Ніхто не вийшов, і це мене здивувало. Тоді я помітила, що велика ґратчаста хвіртка не замкнена. Я відчинила її й увійшла до парку. Та тільки-но ступила кілька кроків, як мене охопив якийсь незбагненний страх. Я хотіла вернутись, але хвіртка вже не відчинялась!

Досі Елен розповідала неквапно, ніби вагаючись, але тепер вона заговорила так, немовби все те діялося не з нею, а з кимось іншим. За її словами, в ту хвилину вона зрозуміла, що її заманили в пастку. Здичавілий парк осявали різкі відсвіти вечірньої зорі; в тій ніби розпеченій до червоного смузі Елен привиділося щось лиховісне. Дівчина простувала, мов сновида, стежкою вгору до невидимої вілли. Під її ногами порипував гравій. Зненацька вона вздріла край стежки гнома, потім ще трьох, ще і ще. Вони виглядали з некошеної трави, з люпину й сокирок, заглушених нечесаними паннами, і товстощокі обличчя тих гномів у надвечірньому світлі здавалися підступними, особливо коли Елен помітила, що гноми сидять і на деревах, шкірячи зуби й посмоктуючи люльки. Елен з відразою поспішила повз тих гномів, поки опинилася перед іншими — з великими майже лисими головами й без борід. Ті фігурки з розмальованої глини були більші від решти й сягали зросту чотирирічних дітей. Елен боялася йти повз них, але раптом завважила, що один із гномів підморгує їй, і вона з жахом утупилася в нього. Тоді фігурка ошкірила зуби. Елен подалася стежкою вгору, крізь юрби гномів у непристойних позах, і нарешті вибігла на чистий луг. Це був пологий схил, і вгорі на ньому виднілася вілла. Задихавшись, Елен стала. Потім озирнулася, сподіваючись, що, може, помилилась. Може, то був тільки кошмарний сон. І раптом знов побачила гнома: ошкіривши зуби, він ішов до неї непевною дрібного ходою. Вона кинулася до вілли, вскочила у відчинені двері, й далі чуючи позад себе те дріботіння, промчала через передпокій, потім через залу з каміном, у якому потріскували дрова, хоч стояло літо. І скрізь — жодної живої душі, тільки оте дріботіння позаду. Нарешті! Елен потрапила до якогось кабінету, хряснула за собою дверима, замкнула їх на засувку, роззирнулася. Вона була сама. Стіни обвішані фотознімками Бенно. Елен важко впала у шкіряне крісло. Відчула якийсь дивний солодкуватий запах. І знепритомніла.