Згодом вона, розповідала далі Елен, прийшла до тями. Її міцно тримали чотири голі велети. Вони були голомозі, слизькі, мов рибини, й смерділи оливковою олією. Всього вона вже не пригадує. Вона спробувала випручатись. Хтось засміявся. Потім їй розвели ноги. З’явився професор Вінтер, роздягнений і пузатий. З-за цього похітливого сатира виглядав гном, що дріботів за Елен до вілли. Він сидів на шафі й позирав згори на дівчину. Аж тепер вона збагнула, що то не гном, а якась жіноча істота, і все, що там діялося, діялося лише задля тієї істоти з майже лисою головою дорослої людини й тілом чотирирічної дитини; це вона пригнала її, Елен, до вілли, щоб із нею зробили те, чого з нею не можна було робити і чого та істота бажала, щоб зробили з нею самою. І коли Елен узяв Вінтер, а потім на неї накинувся Бенно, а тоді й Дафна, єдина зброя, що здолала дівчину, була хіть. І Елен кричала, кричала, і її хіть ставала тим нестримнішою, чим нестерпнішим був погляд тієї істоти. Її очі пекли болючою заздрістю, вона вся тремтіла від страждань, не в змозі зазнати тієї насолоди, що її відчувала Елен, яку з наказу господині ґвалтували слуги. Нарешті істота, охоплена нелюдським жахом, вереснула: «Годі!» — і заридала ридма. Її винесли. Елен відпустили, і вона залишилась у кабінеті сама. Дівчина зібрала одежу й важко поплентала через залу — у каміні ще жеврів вогонь, — через передпокій, крізь темний, хоч в око стрель, парк і дісталася до воріт. Хвіртка була не замкнена, і дівчина рушила велосипедом додому. Так Елен завершила свою розповідь.

Вона замовкла. Потім спитала:

— Ви вражені?

— Ні, — відповів я. — Але ще трішки коньяку не завадило б.

Господиня налила мені й собі. Повернувшись того вечора додому, повела Елен далі, вона ще застала батька в кабінеті. За столом. Він не зводив на неї очей. Вона про все йому розповіла. Він підійшов до більярдного столу й почав грати. «Чого ж ти ще хочеш?» — запитав він нарешті. «Помсти», — відповіла дівчина. «Забудь про все», — — відказав батько. Однак Елен стояла на своєму. Тоді він кинув грати, пильно подивився на неї і промовив: «Я тобі не радив туди ходити. А ти пішла. Це твоя справа. Поради не конче слухатись, а то це буде вже наказ. Те, що сталося, тепер не має значення, бо воно сталося. Його треба скинути з себе. Хто не вміє забувати, той протиставляє себе часу й гине». Однак Елен відповіла: «І все ж таки я хочу помститися!» — «Дитино моя, — мовив батько, і то був єдиний раз, коли він так її назвав, — те, що я оце сказав, — теж тільки порада. Ти бажаєш помсти? Гаразд, ти її матимеш. Це вже моя справа». Він поклав на більярдний стіл чотири кулі й ударив києм. Лиш один раз. Куля наскочила на борт, відкотилася й загнала іншу в лузу. «Вінтер», — мовив батько, коли куля вже лежала в лузі. Потім були Бенно, Дафна, а коли він промовив: «Штайєрман», — стіл лишився чистий. «А я?» — спитала Елен. «Ти — кий, — відповів батько. — Тобою я скористаюся тільки один раз». Тоді Елен поцікавилась: «А що буде з ними?» — «Вони помруть, — сказав батько. — Одне за одним — у тій послідовності, як я оце їх назвав. А тепер іди спати, я ще попрацюю».