Архілохос спаленів по самі вуха.

— Це вперше в житті, Хлоє, — мовив він нарешті, — я розмовляю з дівчиною, а досі тільки з мадам Білер...

Хлоя мовчала, здавалося, вона над чимось замислилась, і вони пили гаряче молоко, з якого здіймалася пара.

Аж коли Хлоя і Архілохос вийшли з ресторанчика, мадам Білер нарешті здобулася на слово.

— Яка пікантна штучка, — сказала вона. — Щось неймовірне. В неї і браслет, і ланцюжок на шиї, мабуть, не на одну сотню тисяч франків. Видно, їй добряче доводиться працювати. А манто ти бачив? Яке розкішне хутро! Кращої дружини важко собі уявити.

— Зовсім молоденька, — й досі не міг отямитися Огюст.

— Та ні, — заперечила Жоржетта, наливаючи собі склянку кампарі з содовою, — не така вже вона й молоденька, їй за тридцять. Але добре за собою стежить. Напевне, їй щодня масаж роблять.

— Мені теж робили, коли я зайняв перше місце в Tour de Suisse, — мовив Огюст і сумно глянув на свої кощаві ноги. — А які в неї парфуми!

Хлоя і Архілохос стояли на вулиці. Дощ не вщухав. Спустився похмурий туман, а холоднеча проймала крізь одяг.

— На набережній навпроти Всесвітньої служби здоров’я є безалкогольний ресторан, — сказав він нарешті, — зовсім дешевий.

Він мерз у своєму пошарпаному, вже мокрому костюмі, пошитому ще для конфірмації.

— Візьми мене під руку, — запропонувала Хлоя.

Бухгалтерів помічник збентежився, бо гаразд не знав, як це робиться. Він ледве зважувався глянути на гарне створіння, що дріботіло поруч нього в тумані, напнувши на чорне волосся сріблясто-синю хустинку. Арнольф трохи ніяковів. Уперше в житті він ішов містом удвох із дівчиною і, власне, радів туманові. Дзиґарі на якійсь церкві пробили пів на одинадцяту. Вони йшли порожніми вулицями передмістя, дерева й будинки віддзеркалювалися в мокрому асфальті. Стіни будинків відлунювали їхню ходу. Здавалося, наче вони йдуть склепистим підземеллям. Не видно було жодної живої душі, тільки назустріч їм із туманної мли вичалапав голодний пес, чорно-білий спанієль, брудний і мокрий, вуха і язик у нього сумно повисли. Тьмяно світилися червонуваті вуличні ліхтарі. Потім повз Арнольфа і Хлою, несамовито сигналячи, промчав автобус, очевидно, він поспішав до Північного вокзалу. Приголомшений порожніми вулицями, цим недільним ранком, цією негодою, Архілохос притулився до м’якого хутра Хлоїного манто, шукаючи захистку під невеличкою червоною парасолькою. Вони ступали в ногу, майже як справжня закохана парочка. Десь у тумані пронизливо співала Армія спасіння, а часом із вікон будинків чулася музика, то по телебаченню передавали недільний ранковий концерт, якусь симфонію чи то Бетховена, чи то Шуберта, до тих звуків вдиралися гудки автомашин, що блукали в тумані. Арнольф і Хлоя ішли вниз, як їм здавалося, до річки, однаковісінькими вулицями. Коли трохи розвиднювалося, їх ледве можна було роздивитися, а тепер уже все позатягувало сірою запоною туману. Далі почався нескінченний бульвар з одноманітними нудними фасадами будинків, то були, як легко спадало на думку, вілли колишніх банкірів, що давно вже збанкрутували, або зів’ялих кокоток; ті будинки мали біля входів доричні або корінфські колони, великі балкони й високі вікна на другому поверсі, освітлені чи позабивані, мокрі, примарні.