Хлоя почала розповідати. Історія її юності була така ж дивовижна, як вона сама. Вона говорила, часом затинаючись, мабуть, ніяковіла. Але бухгалтерів помічник приймав усе неймовірне за чисту правду, адже й те, що відбувалося зараз, скидалося на казку.

Вона була сирота (за її словами), походила з грецької родини, що емігрувала з Кріту. Хлоя пам’ятає, як вони страшенно мерзли, живучи в якомусь бараці. А згодом вона залишилася сама-самісінька. Зростала в страшних злиднях, ходила в дранті, замурзана, як отой чорно-білий спанієль, цупила на базарі фрукти, а з церковних карнавок — дрібняки. За нею ганялася поліція, на неї полювали сутенери. Спала вона під мостом між бродягами або в порожніх діжках на сміття, полохлива й недовірлива, наче звірятко. А згодом її підібрало подружжя археологів, підібрало в повному розумінні цього слова під час вечірньої прогулянки; вони віддали дівчинку до школи, де вчительками були черниці, а тепер вона працює служницею у своїх добродійників, її пристойно одягають, пристойно годують, а взагалі це — надзвичайно зворушлива історія.

— Подружжя археологів? — здивувався Арнольф. Такого він узагалі не чув.

Хлоя Салонікі пояснила, що це подружжя займається археологією і робить у Греції розкопки.

— Вони знайшли храм із чудовими статуями, тільки все там узялося мохом, навіть золоті колони.

— А як звати це подружжя археологів?

Хлоя відповіла не зразу. Здавалося, вона пригадувала імена. Нарешті виголосила:

— Джильберт та Елізабет Уїмени.

— Оті відомі Уїмени?

(Щойно в «Матчі» була надрукована про них стаття з кольоровими ілюстраціями).

— Еге, вони.

Він включить їх до свого морального світопорядку, сказав Арнольф. За номерами дев’ять і десять, а можливо, І за номерами шість і сім, а метр Дютур і ректор університету посядуть номери дев’ять і десять, адже це теж почесно.

— Ти маєш свій моральний світопорядок? — здивовано спитала Хлоя. — А що воно таке?

У житті треба мати певну підпору, моральні взірці, сказав Архілохос; йому теж було нелегко, хоч він і не зростав серед убивць та бродяг, як вона; вони з братом Бібі росли в сирітському притулку; далі він узявся розповідати Хлої про свій моральний світопорядок.

Непомітно для обох погода змінилася. Дощ перестав, туман де-не-де розривався, перетворюючись на примарні постаті. Над віллами, банками, урядовими будинками й палацами тепер клубочилися довгасті дракони, незграбні ведмеді й люди-велетні, вони спліталися, підіймались угору і поволі танули. Крізь туман уже часом прозирало блакитне небо, спершу невиразно, ледь помітно, немов натяк на весну, яка ще далеко звідси; і нарешті промениста блакить ставала яскравою, сонцесяйною, могутньою. На мокрому асфальті нараз повиникали тіні будинків, вуличних ліхтарів, пам’ятників і людей; зненацька всі предмети набули чіткості й заблищали в сонячному промінні.