Архілохос і Хлоя опинилися на набережній перед президентським палацом. Поряд нуртувала річка, що перетворилася на могутній темний потік. Під мостами з іржавими залізними огорожами пливли порожні баржі, на палубах у них висіли пелюшки, а капітани, що геть змерзли, прогулювалися туди й назад із люльками в зубах. На вулицях аж роїлося вже від святково вбраного люду, від урочистих дідусів та їхніх чепурненьких онуків, від цілих родин, що поставали шерегами на тротуарах. Скрізь виднілися поліцейські, репортери, журналісти, усі вочевидь чекали на президента. Нарешті він виїхав із палацу в своїй історичній кареті, запряженій шестериком білих коней, у супроводі особистої охорони — вершників у золотих шоломах із білими плюмажами. Напевне, президент збирався здійснити якусь політичну церемонію — освятити пам’ятник, прикріпити орден до чиїхось грудей або відкрити сирітський притулок. Цокання кінських копит, гучні фанфари, вигуки «ура!», підкинуті вгору численні капелюхи, — все це наповнювало повітря, вмите дощем і туманом.

І тут сталося щось незбагненне.

Тієї миті, коли президент проїздив повз Хлою й Архілохоса і грек, зрадівши несподіваній зустрічі з номером першим його морального світопорядку (а про це він саме починав розповідати Хлої), втупився в сивого бородатого можновладця — президентове обличчя у визолоченій рамі каретного віконця було точнісінько таке, як на портреті, що висів у мадам Білер над пляшками з перно і кампарі, — тієї миті президент раптом привітався з бухгалтеровим помічником, махнувши йому правою рукою, наче Архілохос був його давній знайомий. Рука в білій рукавичці настільки виразно майнула в повітрі, і це вітання призначалося вочевидь саме йому, Архілохосові, що двоє поліцейських із пишними вусами витяглися перед ним, немов за командою «Струнко!».

— Президент привітався зі мною, — затинаючись, мовив очманілий Архілохос.

— А чого б йому з тобою не привітатися? — спитала Хлоя Салонікі.

— Та я ж тільки незначний чиновник.

— Президент для всіх нас — батько, — в такий спосіб пояснила Хлоя дивну подію.

Аж тут сталася ще одна подія, правда, Архілохос її теж не збагнув як слід, але вона сповнила його гордістю.

Власне, він саме збирався розповісти Хлої про номер другий свого світопорядку, про єпископа Мозера і про ту величезну ріжницю, що утворилася між давньо-новими і просто давніми пресвітеріанами передостанніх християн, а тоді ще коротко спинитися на новопресвітеріанах (цьому скандальному явищі всередині пресвітеріанської церкви), але тут їм зустрівся Пті-Пейзан (номер третій світопорядку, хоч мова до нього ще не дійшла), можливо, він вийшов чи то з Міжнародного банку, віддаленого від президентського палацу метрів на п’ятсот, чи то з кафедрального собору святого Луки, що височів поруч із банком. Пті-Пейзан був бездоганно вбраний: пальто, циліндр, біла краватка. Сама елегантність! Його шофер уже розчинив дверцята «роллс-ройса», та раптом Пті-Пейзан зупинив свій погляд на Арнольфові. Той розгубився. Такі події бувають раз у житті, та ще як зважити, що він саме пояснював Хлої свій моральний світопорядок. Промисловий магнат не знав Архілохоса, та й не міг знати, адже той був лише молодшим помічником бухгалтера у відділі акушерських щипців, і саме ця обставина надала Архілохосові мужності показати Хлої цього видатного чоловіка, але не надала мужності з ним привітатися (не можна ж вітатися з богом). Отже, Архілохос, хоч трохи і злякався, та лише трохи, бо розумів, що може непомітно пройти повз магната. Однак тут удруге сталася дивна річ: Пті-Пейзан усміхнувся, скинув циліндр, помахав ним і чемно вклонився зблідлому Архілохосові, а тоді, вмостившись на м’якому сидінні свого лімузина, ще раз помахав рукою, і машина рвонула з місця.