— На «Юлії»!

Він запитливо глянув на неї.

— «Юлія» — пароплав вищого класу. Місіс і містер Уїмени подорожують тільки на ньому, — пояснила Хлоя.

— Звичайно, — пригадав він. — Про це писали в «Матчі». Тільки «Юлія» для нас задорога, до того ж через двадцять років її здадуть на металобрухт. Ми поїдемо на поромі, це буде дешевше.

Далі він розповів, що часто думає про Грецію, і подивився на туман, той начебто знову став густішати, стелячись по землі легким білим димом. Тоді він виразно бачить, вів далі Архілохос, давні, напівзруйновані храми й червонуваті скелі, що світяться крізь оливкові гаї. Часом йому здається, що він у цьому місті — вигнанець, такий же, як були колись іудеї у Вавілоні, і весь сенс його життя полягає в тому, аби повернутися на рідну, давно покинуту батьківщину.

Туман, тепер уже схожий на величезні паки білої вати, чатував за деревами на березі річки і поглинав баржі, що повагом пливли, зазивно виючи; згодом туман піднявся вгору, пломеніючи фіалковими барвами, а коли сонце зайшло, він заполонив усе довкола. Архілохос провів Хлою на бульвар, де жило подружжя Уїменів; він помітив, що то був багатий, аристократичний район. Вони йшли повз ґратчасті огорожі, повз чималі сади із старими деревами, за якими ледь виднілися вілли. Тополі, берести, буки, чорні ялини тяглись верховіттям до сріблястого вечірнього неба і щезали у хмарах туману, що дедалі густішав.

Хлоя спинилася перед візерунчастою брамою із залізними янголятами, дельфінами і з гірляндами химерного листя; брама мала два величезні цоколі, а над нею висів червоний ліхтар.

— Завтра ввечері?

— Хлоє!

— Ти подзвониш? — спитала вона, показуючи на старовинний дзвоник. — То завтра о восьмій?

Тоді вона поцілувала бухгалтерового помічника, оповила йому шию руками, поцілувала ще раз і ще.

— Ми поїдемо до Греції, — прошепотіла вона, — на нашу давню батьківщину. Незабаром. І на «Юлії».

Вона розчинила ґратчасту хвіртку і щезла серед дерев у тумані, потім вернулася, помахала рукою, вигукнула щось, та так ніжно, немов то проспівала таємнича пташка, і пішла до будинку, не видного за деревами парку.

Архілохос подався назад, до свого робітничого кварталу. Ішов він довго, бо надумав спершу пройти усіма тими вулицями, що по них він гуляв із Хлоєю. Він пригадував усе, що відбувалося сьогодні, цієї казкової неділі, спинився біля порожньої лавки під Дафнісом і Хлоєю, тоді перед безалкогольним рестораном, з нього саме виходили останні давньо-новопресвітеріанські старі дівки, одна з них привіталася з Архілохосом і, мабуть, зосталася чекати його на найближчому розі вулиці. Далі він проминув крематорій, Національний музей і вийшов до набережної. Туман став густий; але не брудний, як у минулі дні, а ніжного молочного кольору. Грекові здалося, що це теж якийсь казковий туман із золотими пломінцями і тоненькими голчастими зірками. Архілохос підійшов до готелю «Рітц», і саме як він минав розкішний під’їзд, де стояв швейцар двохметрового зросту в зеленій лівреї, червоних штанях і з здоровенним срібним жезлом у руках, із готелю вийшли Джильберт та Елізабет Уїмени, відомі на весь світ археологи, — Архілохос знав їх а численних фотознімків у газетах. То були двоє справжніх англійців, вона теж більше скидалася на чоловіка, ніж на жінку; обоє мали однакові зачіски і золоті пенсне, а Джильберт ще руді вуса і коротеньку люльку (власне, то були єдині ознаки, що відрізняли його від дружини).