— Це був Пті-Пейзан, — видихнув Архілохос.

— Ну то й що?

— Номер третій мого світопорядку.

— Ну то й що?

— Він привітався зі мною.

— Авжеж.

— Та я ж тільки бухгалтерів помічник і працюю ще з п’ятдесятьма іншими помічниками бухгалтерів у другорядному підвідділі відділу акушерських щипців! — вигукнув Архілохос.

— Тоді він справжній громадянин, — визначила Хлоя, — і він гідний посісти третє місце в твоєму моральному світопорядку.

Напевне, вона просто не могла збагнути усієї дивовижності цієї зустрічі.

А неймовірним подіям у цю неділю не було кінця-краю, та й увесь цей день посеред зими був дивовижний, осяяний сонцем, він дедалі теплішав, а небо набувало неймовірної блакиті. Здавалося, все величезне місто тепер почало вітатися з Архілохосом, що йшов із своєю грекинею то мостами із залізними ґратчастими поручнями, то старими алеями парку, повз занедбані палаци. Арнольфа пойняла гордість, його хода стала впевненіша і вільніша, обличчя просвітліло. Він був тепер уже щось більше, ніж звичайний бухгалтерів помічник, — він був щасливою людиною! Елегантні молодики махали йому руками з кав’ярень і автобусів, його вітали випещені чоловіки із сивими скронями і навіть якийсь бельгійський генерал, увесь в орденах, що вийшов із свого «джипа», певне, він служив у штаб-квартирі НАТО. Біля американського посольства прогулювався з двома шотландськими вівчарками сам посол Боб Форстер-Монро, він виразно гукнув Арнольфові: «Хелло!» Щодо номера другого (тобто єпископа Мозера, ще більш опасистого, ніж на портреті у мадам Білер), то він зустрівся їм між Національним музеєм і крематорієм, неподалеку від безалкогольного ресторану навпроти Всесвітньої служби здоров’я. Єпископ Мозер теж привітався, — це сприйнялося вже як звичайна річ, — хоч Архілохос знав єпископа тільки з однієї служби на Великдень, і це було зовсім не особисте знайомство: він слухав казання єпископа, стоячи серед стареньких жінок, що співали псалми; але про епископове життя він уже сто разів читав у брошурі, присвяченій цій зразковій людині, ту брошуру ретельно розповсюджували в церковній парафії. Єпископ, здається, збентежився ще дужче, ніж той, кого він привітав, тобто ніж звичайний парафіянин давньо-новопресвітеріанської церкви, що на її чолі стояв єпископ. Привітавшись, єпископ надзвичайно заквапився і притьмом щез в якомусь глухому провулку.

Потім Архілохос і Хлоя обідали в безалкогольному ресторані. Вони сиділи біля вікна й дивилися на той берег річки, на будинок Всесвітньої служби здоров’я та на пам’ятник відомому діячеві в галузі охорони здоров’я; цей пам’ятник уподобали чайки, вони злітали з нього, кружляли в повітрі, а тоді знову сідали йому на голову.