Архілохос розгубився, кожної миті варта могла прийти знову. Він вийшов на заднє подвір’я й обдивився палацову стіну. Обабіч бокових дверей здіймалися два голі мармурові велетні, мабуть, Кастор і Поллукс, тримаючи раменами чималий балкон (за розрахунками грека саме за ним і була президентова спочивальня). Архілохос рішуче взявся лізти вгору, то був якийсь напад шаленства, намір будь-що вчинити замах. Він дряпався вгору, чіпляючись то за велетневе стегно, то за його живіт, то за груди, схопився за мармурову бороду, тоді за мармурове вухо, нарешті випростався на велетневій голові та виліз на балкон. Однак все було намарно. Двері виявилися замкнені, а вибити якусь шибку він не зважувався, бо знову почув, що надходить варта. Він кинувся на холодну балконну підлогу, солдати, як і першого разу, карбуючи крок, пройшли під ним далі.

Довкола балконних дверей юрмились яскраво освітлені місяцем оголені постаті чоловіків і жінок, куди вищих за людей, а поміж них виднілися кінські голови. Мармурові люди у вигадливих поставах билися навмируще, нещадно рубаючи одне одного. Ще лежачи на балконі, Архілохос збагнув, що то, мабуть, відтворено битву з амазонками; посередині бойовища, серед виру тих тіл, він помітив відчинений отвір — кругле віконце. Він зважився вилізти вгору, у мармуровий світ богів, прослизаючи поміж величезними грудьми і стегнами, весь час умліваючи зі страху, що граната в кишені його пальта може вибухнути; він дряпався по животах героїв, по їхніх неприродно вигнутих спинах; раптом він мало не зірвався, та встиг схопитися за видобутий із піхов меч якогось воїна, а тоді, настраханий, притулився до рук амазонки, що вже вмирала, та очі на її вродливому личку ніжно дивилися на нього. А внизу під ними варта втретє закінчила обходити палац і спинилася під балконом.

Архілохос побачив, що вартові, стоячи на яскраво освітленому подвір’ї, оглядають цей бік палацу.

— Хтось виліз нагору, — сказав один гвардієць, пильно дивлячись на стіну.

— Де він? — спитав другий.

— Он там.

— Дурниці, то просто тінь поміж богами.

— То не боги, то амазонки.

— А хто вони такі?

— Жінки з однією груддю.

— Але ж у них по дві.

— Видно, скульптори про це забули, — визначив перший. — А вгорі хтось таки сидить. Ось я його зніму.

Він підняв рушницю. Архілохос лежав ані руш.

Другий гвардієць крикнув:

— Ти хочеш своєю стріляниною усіх тут збудити?

— Але ж там хтось ховається.

— Нікого немає. Ніхто туди не вилізе.

— Може, й справді.

— От бачиш? Ходімо!

І обидва пішли далі, карбуючи крок, із рушницями в руках. Арнольф знову поліз угору, досяг нарешті вікна й пропхався всередину. Він опинився на третьому поверсі, у високій порожній кімнаті, заллятій місячним світлом, що струміло з вікна. Архілохос страшенно втомився, дряпаючись по стіні, він викачався в куряві й пташиному посліді, а раптовий перехід з мармурового світу міфічних героїв у цей світ, де він опинився тепер, трохи його протверезив. Важко дихаючи, він прочинив двері й опинився в просторому холі, з обох його боків починалися зали, теж осяяні місяцем; поміж колонами тут стояли мармурові статуї. Він ледве роздивився широкі розлогі сходи, обережно спустився ними на поверх нижче, знайшов коридор, про який казав йому Пті-Пейзанів секретар. Із високого вікна він глянув на набережну і злякався, засліплений вогнями міста. Внизу на подвір’ї відбувалася зміна варти — справжня урочиста церемонія: гвардійці віддавали честь, клацали підборами, витягали носаки, ставали струнко і маршували прусським кроком. Архілохос мерщій сховався в темряві, прокрався на той край коридора до президентової спочивальні й тихесенько прочинив до неї двері, тримаючи в правій руці гранату. Крізь високі балконні двері падало мерехтливе місячне сяйво, то були ті самі двері, що перед ними він стояв іззовні. Архілохос увійшов до кімнати, роздивляючись, де ж те ліжко, куди він повинен кинути гранату, але кімната була порожня: ані душі, ані президента, ані ліжка, на підлозі стояв тільки чималий кошик із посудом. Нічого не співпадало з тим, що йому казали. Отже, і анархісти часом бувають неправильно поінформовані.