Архілохос просидів під сходами кілька годин, він зовсім замерз і тихенько схлипував. Під’їзд і сходи не опалювалися, до того ж тут стало зовсім темно.

— З усіма вона спала, з усіма, з президентом, із Пассапом, метром Дютуром, з усіма, — скімлив він.

Уся грандіозна споруда його морального світопорядку завалилась і поховала його під своїми уламками. Та він, нарешті, зібрався на силі й підвівся. Хитаючись, пройшов чужим коридором, упав, перечепившись за якийсь велосипед, та вийшов на вулицю. Була вже ніч. Погано освітленими, брудними провулками він крадькома спустився до річки. Там, під мостом, просто на землі, спали жебраки, загорнувшись у газети, вони стогнали уві сні; десь із темряви на Архілохоса загарчав собака, скрізь бігали, попискуючи, щури, і грек, злякано відступивши, промочив собі ноги. Вдалині загув пароплав.

— Уже третій на цьому тижні, — прохрипів хтось із жебраків, мабуть, побачивши Архілохоса. — Ну ж бо, стрибай!

— Чорта пухлого, — озвався інший. — Не стрибне. Сьогодні холодно.

Усі зареготали.

— Тоді вішайся, вішайся! — хором піддрочували жебраки. — Ох і приємно ж висіти, ох і приємно!

Він подався геть від річки і довго блукав старим містом навмання, без будь-якої мети. Звідкись лунав спів Армії спасіння. Архілохос опинився на вулиці Фюнебр, неподалеку від будинку, де жив Пассап, і побіг мерщій звідти; кілька годин тинявся він незнайомими вулицями, де не бував зроду, проминув квартал вілл і врешті опинився в робітничому районі, там скрізь горлало радіо, а з жалюгідної пивнички лунали войовничі пісні Фарксових прибічників; далі височіли заводи й домни, схожі в темряві на привиди.

Уже серед глупої ночі Архілохос добувся до своєї мансарди. Не став запалювати світла, замкнув ізсередини двері й прихилився до них. Його лихоманило, одяг був увесь зашмарований, фрак від О’Ніл-Папперера подертий, циліндр від Гошенбауера бозна-де загубивсь. Як завжди, чути було, коли в сусідньому будиночку, в клозеті, спускали воду, а коли там засвічувалося то одне, то інше закурене віконце, світло падало на простирадло (що затуляло старий святковий костюм), чи на залізне ліжко, чи на стілець і на кульгавий стіл із Біблією, чи на брудні шпалери з портретами представників його колишнього світопорядку.

Арнольф відчинив вікно, смердюче повітря вдарило йому в обличчя, гуркіт води став іще чутніший. Тоді він узявся зривати зі стіни портрети й кидати їх за вікно — президент, єпископ, американський посол і навіть Біблія полетіли в темний колодязь подвір’я. На стіні зосталася тільки фотокартка брата Бібі та його діточок. Тоді Арнольф прокрався на горище, де довгими рядами невиразно виднілася чиясь білизна, звільнив від неї одну вірьовку, не звертаючи уваги, що простирадла, — які, певне, належали комусь із пожильців, — упали на підлогу. Навпомацки він знову дістався до своєї кімнати, підтяг стіл під лампу, виліз на нього і міцно прив’язав вірьовку до гака, що на ньому висіла лампа. Гак виявився міцний, і Арнольф зробив зашморг. Вікно знову розчинилося, струмінь крижаного повітря обпік йому чоло. Він виліз на стіл, просунув голову у зашморг і вже намірявся стрибнути зі стола, аж раптом хтось відчинив двері і ввімкнув світло.