То був Фаркс, ще у чорному фраці, як у каплиці святої Елоїзи, тільки собі на плечі він накинув пальто на хутрі; масивне обличчя було нерухоме, на грудях виблискував орден, кошлате волосся зловісно палало. Його супроводжували двоє чоловіків. Один із них — Пті-Пейзанів секретар — замкнув двері, а другий, здоровенний паруб’яга у шоферській формі, зачинив вікно і поставив стілець біля дверей, водночас безупинно жуючи гумку. Архілохос і досі стояв на кульгавому столі, із зашморгом на шиї, при світлі лампи він здавався мерцем. Фаркс сів на стілець і згорнув руки на грудях. Секретар умостився на ліжку. Всі троє мовчали. Тепер уже не так було чути гуркіт води у вбиральні. Анархіст пильно розглядав грека.

— Ну, пане Архілохос, — почав він нарешті, — ви, напевне, чекали мого візиту.

— Ви теж спали з Хлоєю, — прошипів Архілохос, стоячи й досі на столі.

— Звичайно, — відповів Фаркс, — у тому, власне, й полягав фах цієї красуні.

— Забирайтеся звідси!

Анархіст не ворухнувся.

— Від кожного її коханця ви одержали весільний подарунок, — сказав він. — Тепер черга за мною. Люгінбюль, передай йому мій дарунок.

Паруб’яга у шоферській формі, жуючи гумку, підійшов до столу і поклав біля Арнольфових ніг якусь металеву річ, схожу на яйце.

— Що це таке?

— Справедливість.

— Ручна граната?

Фаркс зареготав.

— Еге.

Архілохос витяг голову із зашморгу, обережно зліз із кульгавого столу і, трохи завагавшись, узяв гранату в руки. Вона була холодна і блищала проти світла.

— Що я маю з нею робити?

Старий відповів не зразу. Він сидів нерухомо на стільці, поклавши могутні лаписька на коліна.

— Ви хотіли заподіяти собі смерть, — похмуро сказав він. — Навіщо?

Архілохос мовчав.