— Чи не запросиш нас увійти? Тоді тобі не доведеться хвилюватися, що старий Бретшнайдер дивитиметься, як ми цілуємося, і отримає через це серцевий напад.

На обличчі Шарлі з’явилося розкаяння.

— Я хотіла б. Але, на жаль, це неможливо.

— Чому ні? — Рат повільно усвідомив, що його тактика несподіванки знову зазнала невдачі.

Вона знизала плечима.

— У мене гості.

Мабуть, його обличчя набуло дурного вигляду, бо вона одразу засміялася.

— Не хвилюйся! Це не Гвідо! Зовсім не чоловік.

— Тоді навіщо така загадковість?

— Це... Я краще поясню тобі це іншим разом, на порозі робити це незручно.

— Я просто хотів тебе здивувати. Це було неминуче. Адже я весь день не міг до тебе додзвонитися.

— У мене зараз дуже багато справ, я розповім тобі про це завтра, гаразд? Зараз я справді не можу цього зробити, — вона подивилася на нього майже з жалем. — Мені дуже шкода, Гереоне, піз­ніше поговоримо по телефону, добре?

У квартирі відчинилися двері ванної кімнати, і звідти вийшла дівчина, закутана в червоний халат Шарлі, з мокрим волоссям. Вона коротко обернулася й кинула на нього підозрілий погляд, перш ніж піти на кухню. Рат дав би їй вісімнадцять, щонайбільше дев’ятнадцять років. У неї була опухла верхня губа.

Він приглушив бажання запитати про те, хто це така, адже й сам міг дати на нього відповідь.

— Ну, — сказав він, піднімаючи пляшку. — Тоді ми з Кірі вип’ємо її удвох.

— Гереоне! — Вона виглядала щиро сумною. — Не гнівайся!

Він змусив себе посміхнутися, сподіваючись, що його посмішка не здасться їй надто напруженою.

— Я все одно не зміг би залишитися надовго, — сказав він, із жалем знизуючи плечима. — Сьогодні ввечері доведеться спати на Луїзенуфер. Вранці мені буде потрібен мій чорний костюм.

— Ти йдеш на похорон? — злякано спитала вона. Вчора вони мало спілкувалися. Скоріше займалися іншими справами.

Рат кивнув.