Траурна процесія почала повертатися. Він знову тримався якомога далі від родини, цього разу йшов позаду. Тож вони повільно підійшли до вхідної будівлі, великого комплексу зі ще одним похоронним залом та іншими господарськими спорудами. І тоді він знову побачив двох слідчих, які вишикувалися біля колонади, що вела з цвинтаря, і ретельно оглядали кожного, хто виходив з території.

Ейб відійшов, щоб виграти час, подалі в натовп людей у траурі, які прикривали його, наче ходячий щит. Він не міг вийти звідси, не зараз. Навіть якщо ці поліцаї ніколи його не бачили, вони його одразу впізнають, щойно він опиниться перед ними. Через той проклятий портрет!

Спочатку Ейб стояв у черзі перед умивальниками, де учасники траурної процесії мили руки перед тим, як залишити кладовище. І поки він чекав своєї черги, не відводячи очей від виходу з двома сторожовими псами, він придумав, як непомітно вислизнути з натовпу, не привертаючи увагу.

Ґольдштайн був не єдиною людиною у траурі, яка вирушила до туалетів після довгого похорону, але він все-таки знайшов там вільну кабінку. Він зачинив засув, сів на сидіння унітаза і став чекати. Він знав, що йому буде потрібно багато терпіння, але воно у нього було. Спочатку там стояв неабиякий галас, але поступово шум слабшав, доки нарешті єдиним звуком у приміщенні не стало капання води з крана, яке відбивалося від кахельних стін.

Ейб просидів там деякий час, бажаючи переконатися, що двоє слідчих вирішили, що вони вже виконали свою роботу, і пішли геть. А якщо ні? Він намацав «Ремінгтон» у кишені свого піджака. Він знав, що не повинен був брати зброю на цвинтар, але вірив, що дідусь не буде його звинувачувати, що він зрозумів би складне становище свого онука, якби побачив його тут. Можливо, він вже так і зробив.

Прослухавши, як капає вода з крану, щонайменше п’ятнадцять хвилин, які здалися йому годинами, він нарешті підвівся. Він сподівався, що йому не доведеться стріляти, не на кладовищі, але він зробить це, якщо йому не дадуть вибору. Його ноги вже затерпли від довгого сидіння. Він трохи почекав, доки знову відчув у них життя, потім відчинив двері й вийшов із кабінки.

Начебто все йшло добре, але коли він попростував до умивальників, то до смерті перелякався.

Він зовсім не чув його кроків, певно, він ходив так само тихо, як привид.

Чоловік із чорною бородою й у чорному капелюсі, який щойно відчинив двері, глянув на нього здивовано, але не вороже. З цікавістю. Майже як кілька днів тому на вулиці біля лікарні. Він нічого не сказав, але Ейб все побачив, його очі розповіли усе: Йозеф Флегенгаймер точно знав, на кого він дивиться.