Шарлі вже це зробила, пригадала вона. Ось чому вона спочатку пішла до своєї квартири, до якої можна було дістатися пішки від місця злочину не більш ніж за п’ятнадцять хвилин, після того як вона про все повідомила Ланге, і він нарешті прибув на місце злочину. Нібито щоб змінити свою закривавлену блузку. Але переважно для того, щоб перевірити, чи Алекс та Вікі все ще там.

Їх там не було.

Вона очікувала цього й сама не знала, говорить це за чи проти дівчат. Вона хотіла б запитати їх безпосередньо, чи мають вони відношення до смерті Кушке, але, на жаль, це вже було неможливо. Вона й гадки не мала, куди поділися дівчата.

Шарлі змінила свою блузку й поїхала до «замку», де вона одразу ж зіткнулася з Гереоном. Вона навіть не знала, що йому сказати. Він бачив Алекс і, мабуть, здогадався про її роль у цій справі. Вона сподівалася, що він мовчав про це. Вони не розмовляли одне з одним із минулого вечора, коли вона виставила його. А зараз у неї на душі було стільки всього... і вона не могла йому про це розповісти. Досі вона дуже серйозно ставилася до мовчання, якого від неї вимагали Ланге та Геннат.

— Гадаю, ми з цим закінчили, — сказав Ланге, збираючи особисті справи. — Не хочете мені ще щось сказати?

Шарлі знизала плечима.

— Що я можу ще сказати?

— Наприклад, де ми можемо знайти Александру Райнгольд.

— Якби я це знала, то вже була б там, можете бути в цьому впевнені.

86

Процесія знову вийшла на вулицю, і тепер першими у ній йшли ті, хто ніс труну. Нарешті! Якоб Ґольдштайн лежав у простій дерев’яній труні без прикрас, яку чоловіки дбайливо поставили собі на плечі. Родина йшла слідом, і Ейб мимоволі відсахнувся, побачивши свого чорнобородого двоюрідного брата, схилив голову і відвернувся, не занадто швидко, щоб не привертати уваги. Він не зайшов до похоронного залу, який і так був переповнений. Здавалося, його дідусь був відомою фігурою у суспільстві.

Вони стояли біля залу на території великого могильника. Поки він чекав разом з іншими людьми на кінець церемонії у траурній залі, Ейб подивився на простий кам’яний кенотаф{99} і прочитав висічений на білому камені напис: «Вашим синам, які загинули у Світовій війні. Єврейська громада Берліна». Клята війна! Вона скрізь залишила свій слід. Ейб думав про ту ворожість, з якою зіткнулися його батьки, переважно з боку ірландців та янкі, задовго до того, як Сполучені Штати вступили у війну. І це тільки тому, що вони говорили на ідиші, а дурні ірландці змішали їх з німцями, бо не вміли розрізняти мови.

Дерева тут, на цвинтарі «Вайсензеє», були посаджені досить щільно, але Ейб придушив бажання знайти там сховок. Якби він сховався за стовбурами дерев чи за кущами, рано чи пізно хтось би його помітив; тому найкращим місцем для сховку був натовп, навіть зараз, коли похоронна процесія повільно рухалася кладовищем. Він тримався осторонь, подалі від своєї родини, поруч із чоловіками свого віку, серед яких він був найменш помітний. Людей у каптанах і з довгими бородами було дуже мало, родина його тітки Леї, здавалося, була винятком.