— Ти залазиш аж туди? — запитав він здивовано.

— Я знаю, що це дурість. Але там, нагорі, подалі від щоденних проблем, мені вдається спокійно подумати.

Рат згадав, що й він інколи піднімався на дах, на голубник Лібіга, коли йому було потрібно трохи відпочити.

— Газгольдер схожий на звіра, — вів далі Торнов. — Він дихає. Кожного вечора його дзвін{104} падає, а кожного дня він знову піднімається; думаю, що в цьому є щось дуже заспокійливе.

Рат спрямував пляшку пива на величезний сталевий каркас, усередині якого майже на всю висоту був піднятий резервуар з газом.

— А як туди можна піднятися?

— Сходами, — сказав Торнов, — там є сталеві сходи. Бачиш оті проходи в сталевому каркасі? Це ремонтні коридори, туди можна потрапити без проблем. А на верху газового дзвінка тебе ніхто не бачить. Але ти бачиш звідти все місто.

— І це незаконно?

— Несанкціонований доступ заборонено. Так говорять знаки.

— У поліцейських завжди є санкціонований доступ, вони завжди ним уповноважені, пам’ятайте про це, кандидате в інспектори.

Рат знайшов фотографію, що стояла на столі. На ній була зображена красива молода дівчина, якій було чотирнадцять чи п’ятнадцять років. У неї була чарівна усмішка.

— Хто це? — запитав він.

— Моя сестра.

Рат подивився на кандидата в інспектори.

— Та, що привела тебе працювати у поліцію?

Торнов кивнув.

— Та, заради кого я став поліцейським.

— Гарна дівчина, — сказав Рат. — Така юна.

— Це давня фотографія.

— Ти досі не розказав мені, що сталося. Я маю на увазі, чому ти став поліцейським через неї.