— Дуже приємно, — сказав Торнов, тепер він теж виглядав приголомшеним.

Шарлі не сказала ані слова.

— Що ж, — мовив Торнов, — було приємно з вами познайомитися. Але, на жаль, я мушу йти далі, — він відпустив руку Шарлі. — Гереоне.

Постукавши по крисах капелюха, кандидат в інспектори пішов геть, проте кинув на прощання майже непомітний, але роздратований погляд.

— Що з тобою? — запитав Рат не дуже люб’язно.

Шарлі подивилася на нього, все ще приголомшена.

— Хто це був? — запитала вона.

— Я ж тобі сказав. Мій новий колега. Можливо, навіть новий друг. У всякому разі це хороший хлопець. Себастьян Торнов.

— Здається, я вже бачила його раніше.

— Він працює у «замку» лише тиждень.

— Не в штабі, — вона серйозно подивилася на нього. Він знав лише одну людину на світі, яка мала такий погляд. — Гереоне, — сказала вона, — мені потрібно з тобою поговорити. Я маю тобі в дечому зізнатися.

Вони справді хотіли разом поїхати за місто, поки сонце ще було високо, але тепер вирішили задовольнитися прогулянкою через Корнелієвий міст до сусіднього парку «Тіргартен». Собаці потрібно було побігати, а Рату — вислухати історію Шарлі. Він ледве міг повірити в те, що вона йому повідомила. Вони повільно йшли на північ, і Шарлі розказала йому, як провела свій тиждень, що з понеділка вона брала участь у неофіційній, цілком таємній операції Генната, що знайшла за його дорученням Алекс та вела спостереження за патрульним поліцейським, підозрюваним у вбивстві, і що того патрульного вбили. Рат чув про цю справу на брифінгу, що був у четвер, цією справою зараз займався Бьом.

— І ти бачила це вбивство? — запитав він.

— Не безпосередньо. Я йшла за ним, і... Прокляття, краще я все покажу тобі там. Ми майже на місці.

Вони стояли на Шарлоттенбурзькому шосе, що розділяло «Тіргартен», — це був широкий прохід, який було зовсім нелегко перетнути. Невдовзі вони підійшли до церкви, за якою починався один із найкращих житлових районів Берліна: гарні будинки, усі з маленькими садочками попереду, чисті й доглянуті, у Ганзафіртелі ніде не було видно, щоб з фасадів обсипалася штукатурка чи ліпнина.

Шарлі показала на рекламну колону.

— Ось тут я сховалася, — сказала вона. — Ми прийшли з Лессінгштрасе, звичайно, я трималася на відстані. І коли я зайшла звідси за ріг, він стояв біля ліхтарного стовпа і не рухався, — вона показала на гасовий ліхтар, може, за шість чи сім метрів від рекламної колони. — Спочатку я не розуміла, що відбувається, тому подбала про те, щоб він мене не помітив, — вона ковтнула. — Тільки коли я підійшла до нього, то побачила, що в нього в грудях стирчить ніж, а точніше: окопний кинджал часів Світової війни.