Вони почали з галантерейного відділу.

101

Вони були останніми гостями в «Мокрому трикутнику», але Шорш, мовчазний корчмар, не скаржився і з янгольським терпінням подавав їм одне пиво за іншим. І проміжки часу між кожною подачею ставали все коротшими. Корчмар, який так добре знав своїх гостей, не мав потреби багато з ними розмовляти чи приймати замовлення.

Логічне завершення вечора, який Рат насправді уявляв зо­всім по-іншому. Адже, з одного боку, минуло не більше тижня з того часу, коли він сидів у цій кнайпі з Райнгольдом Ґрефом та відпочивав від метушні навколишнього світу. А з другого — він не придумав нічого кращого після безнадійної суперечки із Шарлі.

Невже їм так потрібно було посваритися саме на вихідні? Він має запропонувати, щоб вони, можливо, вирішували свої суперечки в понеділок чи у вівторок, щоб тоді вони мали змогу помиритися найпізніше у п’ятницю чи в суботу. Щоб вони могли краще провести свої вихідні. Тим більше, що їхні примирення, які зазвичай починалися з того, що йому знову вдавалося її розсмішити, зазвичай закінчувалися тим, що вони опинялися в ліжку. Що було не найгіршим з усіх видів діяльності у вихідні дні.

Цього разу причиною їхньої суперечки став Себастьян Торнов. Рат не міг повірити в те, що сказала йому Шарлі, і понад усе він просто не хотів у це вірити. Торнов не був убивцею. Він намагався дати їй зрозуміти, що вона, мабуть, помиляється, що сталася якась плутанина.

— Ти бачила того поліцейського, можливо, секунди три, ти впевнена, що його обличчя так добре тобі запам’яталося?

— Його посмішка. Я запам’ятала його посмішку. Це був той самий чоловік.

— Як ти думаєш, скільки чоловіків вміють посміхатися?

— Не глузуй зараз з мене, ти ж бачиш, як мене це засмутило!

Приблизно в цей момент все й почалося. Тоді Рат зрозумів, що вони не скоро знайдуть вихід з цієї суперечки. Чим більше аргументів він висував, тим упертішою ставала вона в своєму — більш-менш неаргументованому — опорі.

— Торнов не вдягав свою уніформу майже два тижні, — нарешті сказав Рат. — Цього просто не могло бути, його не було в Ганзафіртелі.

Він зробив тріумфальне обличчя, але Шарлі його слова не вразили.

— Тим не менш, — сказала вона, схрестивши руки на грудях, як зухвала дитина. — Це точно був він, тож нарешті повір мені!

— Як одна людина може бути такою впертою?!

— Хто це з нас ще до біса впертий?!

Через п’ять хвилин він повернувся в машину з Кірі й поїхав на Луїзенуфер. Собака розуміла їхню сварку найменше з них усіх. Кірі вже підготувалася до затишного вечора на Шпенер­штрасе, де вона планувала згорнутися калачиком у своєму кошику, а потім знову треба було кудись їхати. Без своєї господині. Навіть якщо вона й слухняно побігла за ним, завжди було помітно, як мало вона розуміла ці поспішні відходи. І в певному сенсі Кірі мала рацію: люди були досить дивними істотами. З собаками все було інакше, вони нюхали одне одного, і якщо їм подобався запах, то вони просто робили все разом. З людьми все було набагато-набагато складніше.