105

Вона ходила по квартирі ще більш нервово, ніж до того, як він їй зателефонував. Вона вже викурила щонайменше сім сигарет, одну за одною. Вона не знала, радіти їй чи ще більше злитися на цього дурня. Він ледве дозволив їй вставити хоч слово. «Я трохи поспішаю», — кепкувала вона з нього, але це не допомогло вгамувати її гнів і тривогу. Що він взагалі собі думав? Ось так кинути слухавку! Принаймні він поступився. Але що він сказав про тих гангстерів? Їхня смерть якось мала бути пов’язана зі смертю сержанта Кушке? Рудого Г’юго знайшли мертвим у шлюзі Мюлендамм. А про розслідування Гереона вона зовсім нічого не знала.

Вона не знала чому, але чомусь його дзвінок змусив її нервувати ще більше, ніж вона нервувала перед цим. Вона неспокійно ходила колами по квартирі. Вона відчувала гостру потребу щось зробити, але не мала жодного уявлення, що саме мала зробити. А він змушував її чекати. Її цікавість, хоч як вона про це й шкодувала, переважила її гнів. Година вже наче минула, де ж він? І хто міг викликати Гереона раніше? Чи було це пов’язано з його новими відомостями у справі?

Нарешті, дзвінок у двері!

Шарлі подивилася на годинник. Гереон подзвонив їй сорок сім хвилин тому. Навіщо він так поспішав? Це було зовсім на нього не схоже.

Вона відчула, як її гнів вщухає, а тривога спадає. Насправді вона хотіла б продемонструвати йому трохи більше свого гніву, але так воно часто й відбувалося: коли він нарешті з’являвся, її гнів раптом повністю розчинявся. Принаймні їй вдалося стерти цю блаженну усмішку зі свого обличчя, поки вона прямувала до дверей, у неї все ще була якась самодисципліна.

Шарлі відчинила двері й застигла на місці.

Це був не Гереон.

Там стояв Себастьян Торнов і усміхався їй саме тією посмішкою. Поруч із ним був старший чоловік, який чимось видався Шарлі знайомим, хоча вона й не могла пригадати, де бачила його раніше. І саме він наставив на неї пістолет.

106

У нього боліла голова, власне, боліло все його тіло. Приходити до тями було неприємно, він хотів би знову зануритися в непритомність. Спочатку Рат не розумів, де він, він бачив янголів та святих у розвіяних ризах. А тоді нарешті пригадав: Святий Норберт, Ґольдштайн!

Рат обережно повернув голову. Він усе ще лежав у проході, а на одній із лав сидів трохи повнуватий священник. У правій руці чоловік тримав кадильницю, яка виглядала трохи пом’ятою. Рат і сам розмахував такими консервними банками, коли йому було десять років. Однак не для того, щоб бити ними інших людей. І було схоже, що саме це й зробив пастор.

Рат схопився за скроню. Над бровою у нього виросла величезна ґуля.