Ґольдштайн виглядав здивованим.

— Я обіцяю залишити вас у спокої, доки ви не приведете мене до цього свідка, — продовжив Рат. — Якщо ви мені теж щось пообіцяєте.

— Що саме?

— Все просто: ви сядете на наступний корабель до Штатів.

— Якби це було так просто! — сказав Ґольдштайн і розсміявся. — Бачите, це одне з найскладніших питань, яке я хотів би з вами обговорити. Але, на жаль, у вас зараз немає на це часу.

107

Яка чудова неділя! Алекс вперше за довгий час почувалася добре, коли ступила на пішохідний міст, що перетинав Шпрее. Перший стерпний день після смерті Бенні, якщо подумати. Не тільки тому, що вчора ввечері все пройшло без інцидентів — за винятком тих клятих мішків, які, дощенту наповнені монетами, стали такими важкими, що вони з Вікі ледве змогли витягти їх у вікно. Ні, Алекс почувалася добре, тому що вона так довго лагодила все те, що потрібно було полагодити. Все знову так гарно складається, але найголовніше, що нарешті складається її життя. І життя Вікі.

Вона навіть купила квиток, коли їздила електричкою до станції «Бельв’ю». Не ризикувала, щоб її знову не спіймали на ухиленні від оплати проїзду! Крім того, гроші зараз не мали значення, всього два гроши{108} за проїзд! Хоча вони й не витягли зі скарбниці «Вертгайма» три тисячі марок, проте отримали більше двох тисяч. Вони з Бенні ніколи не заробляли стільки грошей на годинниках, вона мала б це зрозуміти раніше, але у неї на заваді стояв її страх перед пограбуванням «Вертгайма». Але тепер вона все одно покінчила з цим містом, а також з «Вертгаймом». Чортів універмаг заборгував їй прощальний подарунок. Насправді усі її страждання почалися саме тоді, коли її вигнали з «Вертгайма».

Вона дійшла до початку Шпенерштрасе й відчула, що починає нервувати. Вона не знала, що сказати Шарлотті, цій судовій пані. Алекс таємно сподівалася не застати її вдома. Тоді вона могла б просто кинути конверт зі ста п’ятдесятьма марками та маленьким листом, який вона написала, через поштовий отвір, і на цьому б усе закінчилося.

З відчуттям нудоти в животі вона піднялася скрипучими сходами. Вона трохи постояла перед дверима квартири, перш ніж подзвонити. Нічого не відбулося.

Вона подзвонила знову й притулила вухо до дерев’яних дверей. За ними нічого не ворухнулося.

Якийсь шум змусив її повернутися. Двері квартири навпроти відчинилися, і на порозі стояла літня жінка в своєму найкращому недільному вбранні.

— Добрий день, — сказала Алекс, навіть зробила маленький реверанс. Якби вона цього захотіла, вона все ще змогла б зіграти хорошу дівчинку. А сьогодні навіть була одягнена відповідно.