— На зв’язку.

Рат був трохи здивований, він не очікував, що зможе так швидко зв’язатися з кимось за цим номером після усіх своїх невдалих спроб учора й позавчора. Він повернувся в будку й зачинив двері, щоб йому не заважав шум з вулиці.

— З ким я розмовляю? — запитав він. Ця дурна погана звичка відповідати на телефонні дзвінки, не повідомляючи своє ім’я! Прямо як Шарлі!

— А з ким я розмовляю?

Чоловік на тому кінці дроту не розгубився. Прокляття, Рат не був до цього готовий, він сподівався, що цей хтось представиться йому своїм ім’ям, і тоді він зможе дізнатися про цю людину більше, звернувшись до реєстру жителів міста. Або зможе знайти це ім’я в особових справах берлінської поліції.

— Я вважаю, що це надзвичайно неввічливо не повідомляти своє ім’я по телефону, — сказав Рат. Зараз він не міг придумати нічого розумнішого.

— Гереоне? — запитав голос на іншому кінці дроту, і Рат відчув щось на зразок удару електричним струмом, що пройшов від його потилиці до спинного мозку. Не випадково цей голос з першої миті здався йому знайомим. — Це ти? — почув він далі, але не зміг більше нічого сказати й поклав слухавку. Думки крутилися в його голові, але не знаходили опори. Що це означало? Рат знову взяв слухавку й дочекався, доки знову під’єднається комутатор.

— Фройляйн, — запитав він. — Чи не були б ви такі люб’язні знову назвати мені той номер, з яким ви мене щойно з’єднали? Я не зовсім впевнений, чи був він правильним, чи я випадково дав вам неправильний номер.

— Штефан, один-сім-нуль-один, — сказав трохи роздратований голос. Рат знову подивився на аркуш паперу, на якому він написав ці цифри. Не було жодних сумнів.

За номером телефону, який йому дала Крістін Мьоллер, щоб він зв’язався з контактом, на совісті якого швидше за все й була смерть Рудого Г’юго, йому відповів колега.

103

Вона неспокійно ходила по квартирі, наче левиця в клітці, навіть за сніданком не змогла спокійно всидіти. Шарлі просто не знала, що їй робити. Подзвонити в неділю Ланге? Чи Геннату? В принципі, це, звичайно, не було проблемою, але вона сама не знала, чи мала для цього вагомі причини. Гереон звів її з розуму своїми постійними сумнівами, що вона й сама більше не вірила в те, що бачила в Ганзафіртелі. Чи був там взагалі якийсь поліцейський? І чи справді він був схожий на нового колегу Гереона? Прокляття, вона була така зла на нього! Жодного разу, жодного разу він не міг просто підтримати її, йому завжди було конче потрібно їй суперечити!

Вона знала, як це складно: запідозрити свого колегу у вбивстві. І до чого це може призвести. Поліцейський більше не міг виступати безневинним свідком, якщо це був той самий поліцейський, який обшукував квартиру Кушке.