— Відмичка, — сказав він. — Ти вдерлася сюди?

— Мені довелося, адже тут нікого не було. Чи ви думаєте, що я змогла б пролізти крізь замкову щілину?

— Це ти влаштувала цей безлад?

— Я нічого не вкрала!

— А це що таке? — Рат показав їй конверт, з якого видобув добру дюжину купюр вартістю по десять марок.

— Я хотіла їх повернути. Я взяла гроші у борг. У вашої нареченої.

Рат недовірливо похитав головою.

— Якщо ви мені не вірите, подивіться всередину. У конверті є лист.

Рат проглянув лист:

Дякую за все. Мені шкода через гроші. Я знайшла їх випадково і позичила, тому що вони були мені потрібні. Я сподіваюся, що цього буде достатньо, щоб спокутувати провину. Пробачте.

— Кажеш, взяла у борг, — сказав Рат.

— Головне, щоб я повернула свій борг. Все одно ці гроші вам не належать. Будь ласка, покладіть їх назад у конверт і віддайте мені мою сумку.

У неї був довгий язик, жодних сумнівів. І певним чином вона мала рацію. Рат поклав конверт із грошима в сумочку й повернув її дівчині.

— А тепер спокійно розкажи мені, що тут сталося.

— Звідки я знаю? Я сама тут всього кілька хвилин. І коли я зайшла, все виглядало так, як зараз, — вона замислилася. — Можливо, ті чоловіки мають до цього якесь відношення.

Рат відчув, як десь усередині нього пролунав тривожний дзвінок, але він намагався зберігати спокій.

— Які чоловіки? — запитав він.

— Ваша дівчина пішла з парою чоловіків, це все, що я знаю, — знизала плечима Алекс. — Запитайте ту жінку. Вашу сусідку. Вона їх бачила.

— Пані Бреттшнайдер?