Далі надовго зависла мовчанка, яку порушив знов-таки господар кабінету:

– І вже тут, Олексію Йосиповичу, є лише два виходи. Звісно, якщо ти не вживеш ніяких заходів, ми спробуємо відмазати тебе від цієї марудної справи. Однак відмазати так, щоб уже зовсім і остаточно, не вийде… Отож подумай, чи треба воно тобі?! Все життя пройти з чистою репутацією, щоб під самісінький кінець про тебе відкрито наговорили, про що ти й сам давно вже навіть думати забув…

– Або… кави випити? – нарешті спромігшись розліпити пошерхлі губи, промимрив товариш Давидов і кивнув на філіжанку, до країв наповнену ароматною чорною рідиною.

– Або кави випити! – радісно кивнув господар кабінету. – Випити кави, піти додому і заспокоїтися. У тебе, Олексію Йосиповичу, буде ще пару годин, тому можна не квапитися. От тільки «швидку» викликати не варто. Бо сенсу в цьому, відверто кажучи…

Господар кабінету знов кивнув на філіжанку:

– Я з тобою такий відвертий, Олексію Йосиповичу, бо ми знайомі хтозна-скільки часу і можемо спілкуватися максимально відверто, без недомовок. Здається, зазнайомилися ми ще тридцять восьмого року – від твого призначення першим секретарем Жовтневого райкому КП(б)У в Києві.

– Так-так! – охоче кивнув він.

– То скільки ж це років у нас виходить, га?..

– Двадцять п’ять, – швиденько підрахував він.

– Двадцять п’ять!.. Чверть століття – такий собі ювілей!..

– Подумати тільки!.. – у тон господареві кабінету мовив товариш Давидов. І почув у відповідь:

– Кава ця особлива. Колумбійська. Там у них звичаї знаєш які? О-о-о, колумбійці полюбляють, щоб швидко й безболісно. Тому або ти…

Втім, товариш Давидов не став вислуховувати все по другому разу. Він просто випив філіжанку кави. Влив у себе чорну рідину одним залпом і проковтнув, майже не відчуваючи смаку.

– Дякую, Олексію Йосиповичу, я в тобі не сумнівався жодної хвилини. А тепер прощавай, – мовив господар кабінету. І навіть руку потиснув старому знайомому. А ще додав на прощання:

– Ну, і щоб вулицю в Києві на твою честь назвати – це вже само собою… Тут можеш навіть не сумніватися: буде вулиця твого імені! Або бульвар чи проспект. Але буде обов’язково.

* * *

І ось він лежить у себе вдома на дивані й чекає, хто ж з’явиться перед ним зараз?! Колись Харитон Якимович Бугрим – заслужений будівельник і заразом його багаторічний опонент у запальних суперечках, – кинув ядучий присуд, що намертво впаявся в мозок: «Тепер на твоїх руках їхня безневинна кров! І вони приходитимуть до тебе натовпом і поодинці, вдень і вночі… Готуйся до цього, сволото».

І вони справді приходили, коли хотіли, – ті, хто загинув через його впертість у той фатальний понеділок 13 березня 1961 року. Однак тепер перед внутрішнім поглядом товариша Давидова повільно проступало щось незбагненне: якась величезна, ніколи ще не бачена гора багряного вогню! А потім позаду цієї багряної гори раптом розгорнулася пара величезних, облямованих полум’янистими кантиками по краях крил…