Він тільки рукою махнув якомога безтурботніше (мовляв, потім поговоримо) і з подвійним ентузіазмом прогорлав останній, не менш сумний по суті своїй куплет, а потім і приспів:

Коли солістка та оркестр нарешті змовкли, весь танцмайданчик вибухнув злагодженими аплодисментами. Мабуть, вирішивши винагородити публіку у відповідь, музиканти заграли «Пінгвінів»146. Тепер уже солістка співала замість цілого вокального квартету:

І знов вони самозабутньо танцювали під історію про пінгвінів, які вперше у житті зустрілися з підкорювачами Антарктиди, від яких перейняли любов до гімнастики та до музичних набутків цивілізації – старовинних вальсів, Баха і джазу. Звісно, після такої «розминочки» ноги у всіх відчутно гули. Чудово розуміючи це, оркестр заграв значно повільнішого «Аїста»147, і після короткого вигуку: «Білий танець!» солістка заспівала:

Звісно, Сюзанка, мило усміхнувшись, одразу ж запросила Костю покружляти серед інших парочок. Але щойно розпочався другий куплет, як вона несподівано завмерла на місці, й тепер вже хлопець був змушений поцікавитися з легким занепокоєнням:

– Що сталося?

– Нічого. Просто втомилася.

– Ти не хочеш більше танцювати?

– Не хочу. Підемо звідси.

Оминаючи парочки, які продовжили кружляння, вони почали пробиратися до виходу. А їх наздоганяли слова:

Костя так і не зрозумів причини раптової «втоми» подруги, яка насправді була прихована в цих простих, але настільки значущих для будь-якої дівчини словах. Добре, що вони пішли зараз, не дочекавшись третього куплета: адже там героїня пісні висловлює надію на повторну зустріч з «аїстом» після того, як її маленький синочок навчиться ходити.

Бр-р-р!..

– Тобі холодно? – спитав Костя. Не встигла Сюзанка відповісти, як його піджак опинився у неї на плечах.

– Дякую.

Вони неспішно прямували Володимирським узвозом до Поштової площі та початку вулиці Жданова148, намагаючись триматися якомога правіше. Адже, попри доволі пізню годину, ліворуч проносилися автівки, отруюючи газами напоєне чудовими травневими ароматами повітря. Біля дерев, що густо вкрили крутий дніпровський схил, дихалося значно приємніше і легше.

Раптом позаду почулося металеве дзижчання й стримане гудіння: це, налягаючи на гальма, від площі Ленінського Комсомолу149 сповзав «тягништовхай»150 – трамвай № 16151. Сюзанка спробувала рвонутися вперед, однак Костя утримав її за руку, зауваживши:

– Не треба бігти. Давай краще прогуляємося. А поїхати можна і наступним, то не страшно.

Нічого на це не сказавши, дівчина знов пішла поруч з молодим чоловіком. Вони обидва хотіли поговорити на делікатну тему. Більше того – і вона, і він прекрасно розуміли, що інший також хоче поговорити про те, що нестерпно пече душу… Однак ніхто з них не наважувався заговорити про це першим.