Отже, все було вирішено. Але перш ніж відбути до нового місця роботи, Назар не міг не зробити те, що вже увійшло у нього в звичку. Коли в далекому ще 1954 році він уперше приїхав до Києва подавати документи в медінститут, батько привів його сюди – на могилу Лесі Українки. Отож надалі, коли на душі ставало важко, Назар звик приходити в це скорботне місце, щоб подумки поділитися з улюбленою поетесою своїм тягарем.

Сьогодні були «некруглі» – 51-ші роковини з дня її смерті, тому відвідувачів на могилі побувало порівняно небагато. Принаймні всі вони приходили або зранку, або до обіду, або максимум в обідню пору. Тепер же біля заваленої квітами могили сімейства Косачів він був один. І ніщо не заважало Назарові виливати вголос свій душевний біль.

– Ну, чому, чому все у нас влаштовано отак кепсько?! Хіба ж зберегти ім’я загиблої людини, не дати їй загубитися з-поміж сотень… ба навіть тисяч інших загиблих – це аж такий злочин?! – запитував він бронзовий бюст, що сумним, але рівним поглядом вдивлявся кудись удалечінь… але впирався в дерева, якими густо заросла «польська» ділянка Байкового цвинтаря. – А як воно у твій час було, Лесю – невже ж так само кепсько?! Чому ж нічого не міняється у нас, га?.. Скажи, дуже прошу!

Цвірінькали пташки, десь неподалік гуркотів рейками вантажний потяг.

Але жодної притомної відповіді Назарові на думку чомусь не спадало.

Тоді він вдався до ще одного засобу, перевіреного неодноразово – продекламував перший-ліпший вірш великої поетеси, що спав на думку:

А потім замислено повторив останній рядок:

– «Коли спадуть кайдани з нас»… «Коли спадуть кайдани з нас»… Скажи, Лесю, чи не тут ховається відповідь?!

Як і раніше, бронзовий бюст сумним рівним поглядом вдивлявся удалечінь. Тоді Назар завершив вірш:

І знов спитав:

– То що ж, Лесю, берімось до роботи?! Ну, гаразд, працювати я вмію, від роботи не бігав ніколи… Ти це хотіла мені порадити?

Здавалося, тепер бронзовий бюст непевно посміхнувся. Що ж, якщо так…

Колись одразу після закінчення війни він мріяв вивчитися на «дохтура», щоб знов пришити батькові втрачений у боях з фашистами палець. Тоді ж збирався поїхати до Проскурова, до Рівного чи до Вінниці… Ну що ж, схоже, як гадалося, так і сталося: якщо його переводять працювати до Хмельницького155 – отже, так тому і бути!

– Дякую тобі, Лесю, за слушну пораду! Що ж, прощавай. Не знаю… можливо, колись, може, й побачимося.

І вклонившись бронзовому пам’ятнику в пояс, Назар почав пробиратися на широку алею, що вела до виходу, звивистою стежинкою поміж щільно розташованими могилами.