– А-а-а, то ти все ще хочеш письменником стати?

– Авжеж хочу.

В його голосі було стільки душевного болю і водночас стільки щирості, що Інга мимоволі… розсміялася:

– Спарику, Спарику! До чого ж ти ще маленький та дурненький…

– Інго, але ж ти…

– Усе ще в письменники прешся, еге ж?

– Нікуди я не пруся!

– Ну от, вже й образився… дурнику!..

– Нічого собі! Мама взяла та й викинула чернетки мого роману, подумавши, що це мої старі конспекти, – хіба ж це не жахливо?! От скажи.

– Ні, Спарику, це не жахливо. Це справедливо.

– Інго, ти що таке?..

– Ні-ні, ти вже сказав усе по суті, тепер послухай мене, будь ласка, – Інга спробувала надати голосу твердості, як під час розмови з власними дітьми. Бо дуже схоже, що в розумовому плані Спартак таки недалеко відійшов від них: – Ти вбив собі в голову, що станеш великим письменником або що навіть уже став ним? То забудь про ці дурниці!

– Інго!..

– І правильно твоя мама зробила, що повикидала ці твої чернетки, бо з тебе такий же письменник, як із мене… Як із мене космонавт, наприклад, – отак-от! Що, скажеш, я не права?

Кузен мовчки відвернувся до вагонного вікна, за яким пролітали прекрасні жовтогарячі пейзажі мальовничої української осені. Але здавалося, що навіть на його потилиці Інга читала палкий, хоча й абсолютно німий протест.

Площа Леніна[118], Кам’янець-Подільський, 16 жовтня 1990 року

Площа Леніна[118], Кам’янець-Подільський, 16 жовтня 1990 року

Це було диво дивне, в минулі роки не те що небачене – про щось таке навіть помислити було неможливо: адже над головною площею древнього міста, названою на честь вождя світового пролетаріату, майорів у прохолодному осінньому повітрі… справжній СИНЬО-ЖОВТИЙ прапор! Підняли його на флагштоку цілком офіційно, і не десь там на околиці міста, а в самому центрі – перед будинком Кам’янець-Подільської міської ради.

Не можна сказати, що сталося це вже зовсім без боротьби. По-перше, знадобилися студентські протести у столиці УРСР – древньому місті Києві. Ті самі протести, до яких встигли приклеїтися два конкуруючих між собою ярлика: з одного боку – «Революція на граніті», з другого – «Київський студентський пшик». Ясна річ, першу назву вживали ті, хто співчував юним бунтівникам, тоді як другу – їхні ненависники і просто ті, хто не бажав розібратися у глибинній суті подій.

А по-друге, на підтримку київського студентського страйку (як би хто його не називав) виступила молодь з Кам’янець-Подільського педінституту ім. В. П. Затонського[119]. Попервах майбутні педагоги поривалися надати площі Леніна якусь нову, більш оковирну, з їхньої точки зору, назву – наприклад, майдан Відродження. А чом би й ні, справді?! Адже розповідали люди, які приїхали з Києва, про те, що тамтешню площу Жовтневої революції за ініціативою студентів-львів’ян (чи, може, франківців?..) вже охрестили Майданом Незалежності.