– Ну гаразд, гаразд! Давайте відпустимо нарешті нашого пісняра, доки струни на його гітарі не полопалися, – попросив розпорядник мітингу під загальний сміх натовпу, заглушений фінальними оплесками. А коли вони нарешті вщухли – оголосив: – А зараз із привітальним словом виступить столичний гість, знаний лікар Назар Дунець! Будь ласка, Назаре Амосовичу, вам слово…

І прошепотів:

– Гостьовий регламент – три хвилини. Прошу дотримуватися.

Гість кивнув (мовляв, гаразд, не переймайтеся) та озирнувся до людей:

– Мене тут ведучий назвав знаним столичним лікарем. Тож хотів би зауважити насамперед, що хоч я і справді працюю в Києві, проте не можу сказати, що є аж таким знаним фахівцем. Та й по життю я людина скромна. І на мітингах всяких говорити не вмію. І навіть Валя – дружина моя – була проти того, щоб я брав відпустку за свій рахунок і їхав сюди, до Кам’янця, на ваш страйк подивитися… Та якщо бути до кінця чесним…

Він трусонув головою і посміхнувся:

– Не знав я, хлопці, що ви сьогодні прапор піднімете! Не знав, отож повірте – спеціально не готувався до цієї, поза сумнівом, урочистої події.

Натовп розчаровано загув. Розпорядник лише знизав плечима й розвів руками: мовляв, не знаю, навіщо цей добродій просив слова… Потім постукав нігтем по скельцю наручного годинника, поглянув на промовця з докором і показав на пальцях: лишилося дві хвилини.

– Нічого, я швидко, – запевнив Дунець і знову звернувся до натовпу: – Мабуть, ви не розумієте, нащо я попросив слова, нащо відволік вашу увагу? А тому я зробив це, що ми з вами – земляки! Я хоча й не з самого Кам’янця-Подільського, але з Бакоти. Знаєте про таке село? Чули?..

Присутні з полегшенням відгукнулися в тому сенсі, що чули, звісно ж.

– Ну, тоді ви мусите знати про те, що рішенням злочинної радянської влади – так-так, я не боюся казати це вголос!.. і ніколи не боявся!.. Отже, рішенням злочинної радянської влади моя рідна Бакота була затоплена. Тепер уся її територія являє собою річкове дно. Уявіть собі тільки: над могилами мого тата Амоса й особливо моєї любої матусі Ґулі котяться води нашого величного Дністра! Як же мені – синові своїх батьків – навідатися на їхні могилки?! От як?..

Цього разу натовп загув співчутливо. А Дунець продовжив тепер уже на підвищених тонах, майже зриваючись на крик:

– Отже, знайте всі: радянська влада є злочинною! Злочини супроводжують її скрізь і всюди! Радянська влада не тільки мою Бакоту знищила – десятки, якщо не сотні інших населених пунктів опинилися під водою!.. Коли я був таким же молодим, як-от ви зараз, мені довелося брати участь у ліквідації наслідків такої жахливої катастрофи, що ніякими словами не передати. А штучно влаштовані голодомори?! А Чорнобильська катастрофа?! Ніби мало було нам усіх попередніх бід, всього того, що наш багатостраждальний народ натерпівся за свою історію, так наші плодючі чорноземи ще й «мирним атомом» треба було добити! А я ж виступав, зокрема, проти будівництва Хмельницької АЕС, за що мене звільнили з роботи. Уявляєте, що було б тут, на нашому Поділлі, якби ще й ХАЕС вибухнула так само?! Уявляєте?..