Вона прикрила очі, а між брів з’явилася чарівна зморшка.

— Знаю, — кивнула за мить. — Але мине принаймні три дні, перш ніж він дістанеться Понкее-Лаа.

— Це не проблема. Капризуй. Коли Терліх пришле людину, відішли її під будь-яким приводом. Поки він іще не зробив свого ходу, якого можна було б боятися. Поводься так, наче Санвес живий, а вся справа тебе не стосується.

— Але він знає, що це Санвес намагався підкинути йому документи. Евеннет-сек-Ґрес йому сказав.

— Не думаю, — злодій нарешті зумів схопити думку, що тікала від нього. — Барон не може відкрито визнати, що його знав. Граф не дурень, він почав би щось підозрювати. Сек-Ґрес, скоріше за все, лише згадував, що обличчя вбивці здалося йому знайомим, або що він бачив когось схожого, хто виходив із твоєї резиденції. Не визнав, що зустрічався з Санвесом і грав із ним в кості. Якщо ти поводитимешся так, наче вся справа тебе не стосується…

Вона мовчала, уважно приглядаючись до нього. Це вже не була налякана жінка у відчаї; не була й тією, хто вирішила, що він убивця й шантажист. Перед ним стояла аристократка з Високого Міста.

— Чому? — промовила вона нарешті. — Чому ти це робиш? Ти ризикував більше, ніж вважаєш. Якби не шантаж графа, ти б, скоріше за все, взагалі не зумів би ввійти до мого будинку, а якби цетобі все ж вдалося, то як пролазу з Низького Міста я віддала би тебе в руки стражників. У тебе й справді акцент вихованця порту. Санвес розповідав мені, що йому знадобився рік, щоб позбутися його, хоча час від часу він розважав мене, показуючи, як ви говорите. Знаю, — вона звела долоню, коли він відкрив рота. — Знаю, я надто багато розмовляю. Мені йдеться про те, заради чого ти ризикуєш головою? Він, вибач, не згадував тебе ні разу. Звідси я роблю висновок, що ви не були близькими друзями. Я тепер маю два виходи: дослухатися до твоїх порад, вдати, що Санвес живий, розіграти комедію із розривом з коханцем та забути про всю цю історію. Або ж намагатися відігратися на бароні. Але я маю знати, що тобою керує. Тож?

Вона нахилила голову набік, вичікувально дивлячись на нього.

— Ми не були друзями, — визнав Альтсін. — Хоча ми й виховувалися разом у порту, а це чимало значить. Там потрібні люди, які можуть прикрити твою спину. А я мав гарантувати його безпеку. Вивести з міста й заховати на якийсь час. Я не зумів — і він тепер мертвий. Тож почасти це й моя провина. До того ж, я бачив, як його товкли палюгами на смерть, наче шаленого пса. Я не можу цього так просто залишити.

— Тож — помста?

— А це поганий привід?

— Ні… — вона посміхнулася самими губами. — Це дуже добрий привід.