— Це правда, — визнала вона. — Але якби мала капшук, то, може, він не насмілився б відкрито мене звинувачувати? Віддаси його мені?

Він вишкірився ще ширше.

— Авжеж, ні. Він у безпечному місці. Тут я міг би його зненацька випустити з рук, намагаючись витягнути ножа з-за спини.

— Ти мені не довіряєш, — ствердила вона більше весело, ніж обурено. — Чому?

— Бо ти мала кілька днів, щоб вигадати якийсь план, а пропонуєш найпростіший та найбоязкіший, — Альтсін стенув плечима. — Бо ми, люди з Низького Міста, наперед не довіряємо вам — людям із Високого. Переважно тому, що це ви ввели розподіл на Низьке й Високе. Я бачив перед твоєю резиденцією шістьох вартівників замість одного, як це було останнього разу. Ну й, вочевидь, я добре знаю, що ти можеш втратити більше, ніж я, а Санвес був лиш іграшкою, коханцем, яких у тебе чимало. Насправді це не твоя помста.

Дивився їй просто в очі, намагаючись не кліпати. Шукав… гніву, злості, болю? Презирства чи зверхності. Хоча б чогось, що дозволило б йому оцінити, як сильно баронеса готова ризикнути.

Вона кліпнула першою. Раптом очі її стали скляними й вологими. Вона стиснула кулак.

— Вийди, — кинула коротко.

— Але…

— Вийди негайно й не повертайся, поки я тебе не покличу, — вона розвернулася до хлопця спиною. — Або ж я викличу тих шістьох вартівників. Ну ж бо!

Він вийшов, старанно зачинивши двері. Сперся об стіну, склав руки на грудях. Служниця, що проходила повз, кинула на нього короткий погляд, але відмітивши його шовки й оксамити, опустила позір і побігла далі.

В резиденції панувало відчутне пожвавлення. Всі, від хлопців на побігеньках до якогось здоровила в лівреї першого лакея, бігали туди-сюди, носячи якісь папери, пакунки, кошики, а інколи навіть меблі. На перший погляд здавалося, що баронеса готувалася виїжджати з міста. Але якщо вона мала за кілька днів перетворити стару резиденцію Терліхів на місце для балу, то мала скористатися тим, що було під рукою. В цьому випадку — обстановкою власного будинку. Нарешті двері розчинилися.

— Увійди.

Цього разу це вона всілася за бюро.

— Мовчи, — кинула, ледве він переступив поріг. — Не говори, якщо я тебе не запитаю. Не стався до мене зверхньо або із насмішкою. Досі я вибачала таке, бо знаю, чому ти так поводишся. Ти виріс на вулицях і в порту, скуштував жорсткого життя, обманював, крав і вбивав, щоб вижити. Але ти вважаєш себе кимсь кращим і мудрішим, людиною з більшим досвідом. Санвес у цьому був схожим на тебе. Така ж мішанка з відчуттів приниження, нахабства й гніву. Але те, що я приймала в ньому, неможливо прийняти в тобі. Я й за менші провини наказувала хльостати людей та викидати їх на брук. Але не думай, що все в своєму житті я переводжу на гроші та інтерес. Розумієш?