— Люди графа, ви вже звернули на них увагу, капітане? Крутяться залою. Вже пару місяців завжди супроводжують господаря, але ні з ким не розмовляють і не зав’язують жодних знайомств. Така собі неофіційна особиста охорона. Що ви думаєте про цей звичай?

— Начебто на півдні Меекхану кожен є шляхтичем. Навіть багатий купець ходить із власним охоронцем, який за потреби стає замість нього на поєдинок.

Блондин широко усміхнувся.

— Я також про це чув. І саме тому Імперія має впасти. Країна, в якій шляхта — цвіт і крона суспільства, — боїться за власну шкіру, приречена на поразку. Особливо якщо боги, що дарують військове щастя, не знаходять там належної пошани. Володарка Війни, Володар Битв, Господар Сокири. Всі вони мають у Меекхані свої храми, але ці храми малі та скромні. Надто малі та скромні, як на мій погляд. А як воно в Ар-Міттарі? Реаґвир вже зайняв там належне йому місце?

Альтсін усміхнувся і звів брови. Краєм ока побачив пляму рожевого, але баронеса, схоже, не могла йому допомогти.

— В якому сенсі?

— Ну як же ж? Я питаю, чи, як і в Понкее-Лаа, Храм Володаря Битв отримує кожного року все нові загони вірних?

— Я моряк, бароне, — злодій ухилився від відповіді. — Я сподіваюся на опіку Ґанра й Аелурді більше, ніж на опіку Реаґвира.

— Близнята Морів. Як я міг про них забути. Їхні жерці надалі щомісяця, незважаючи на погоду, пропливають океаном три милі?

— Так. Як наказує звичай.

— Ха. В такому випадку жерці Реаґвира повинні б увесь час тренувати тіло й душу до бою, хіба ні? Повинні бути майстрами фехтування й чудовими стратегами, не вважаєш?

— Може, й так, — погодився він обережно.

— Начебто храми мають бути начиннями, що чекають, коли бог забажає об’явитися світові як авендері. Тому тіла жерців повинні залишатися в найкращій формі. Як вважаєш, Реаґвир був би нині задоволений своїми слугами? Чи мав би він великий вибір, якби хотів заповнити людське тіло, поєднавшись із чиєюсь душею?

Альтсін пригадав більшість ієрархів з більшості храмів.

— Гадаю, що якби Реаґвир мав обирати, то не знайшов би серед своїх жерців надто багато гідних для такої честі.

— Бо вони надто дурнуваті, товсті й лякливі, щоби бігати зі зброєю по полях битв?

— Власне.

— Тож ти, міттарцю, стверджуєш, — барон раптом підвищив голос так, що вся зала притихла, — що жерці Реаґвира в нашому місті — це банда товстих і боягузливих тупаків? — він виразно акцентував на кожному слові. — То може, весь Понкее-Лаа для тебе — це місто дурнів і смердюхів із заячими душами?

Альтсін відкрив рота та якийсь час не міг видавити з себе ані слова. Де подівся той приятельський і ввічливий шляхтич, який підійшов до нього кілька хвилин тому? Тепер Евеннет-сек-Ґрес тремтів від обурення — справжнього чи удаваного — навпереміну то блід, то червонів. І було зрозуміло, що лише повага до господаря стримує його від того, аби кинутися на злодія.